Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

Навколо гомонів натовп. Інка озирнулася. Що ж робити?

- Іди сюди! - просичала вона, показуючи на рюкзак. Грем і не збирався. Він просто зробив вигляд, що цього жесту не помітив. Перестрибнув на другий ріг.

- Негайно! - просичала Інка голосніше, тупнула ногою.

Люди почали здивовано зиркати на неї. Свинюка цей Гремлін. Нічого не вдієш. Полізеш його забирати чи й просто ще кілька разів покличеш - заберуть у дурку й не спитають, як звати. Інка замислилася. Пару зупинок до школи, там - годину чи дві з Борисом Едуардовичем, пару зупинок назад. Максимум три години. Чи вистачить Гремові на цей час тролейбуса? Повинно вистачити. А по дорозі назад вона обов’язково його забере. Натовп уже розійдеться, та й тварючка натішиться, заспокоїться, стане слухнянішою.

- Будь тут! - голосно звеліла вона.

Тепер уже всі навколо звернули на неї увагу. Грем подивився теж, підняв одне величезне вухо. Здається, зрозумів.

Тепер - уперед. Не можна гаяти часу. І вона швидко пішла, майже побігла до школи.

І все одно запізнилася. Коли підходила до школи, з подвір’я, тоскно завиваючи та блимаючи мигавкою на даху, виїжджала машина швидкої допомоги. Щось недобре поворухнулося всередині. Вона забігла східцями у вестибюль, кинулася до охоронців:

- Кого забрали?!

- Фізика, - ніби здивувалися вони. Справді, а кого ж іще може звідси швидка забрати? - Із серцевим нападом.

Інка безсило опустилася на стілець.

- Як? - тихо спитала вона.

- Та все нормально, дівчинко, - широко посміхнувся один з них, - сказали, оклигає.

- Діти довели, - охоче пояснив другий.

- Діти?! - перепитала Інка. Щось, мабуть, з’явилося в ній таке, що обидва трохи відступили. Так, про всяк випадок. Раптом підскочила, підлетіла до розкладу, що висів на стіні. Фізика була останнім уроком у _-В. Восьмий клас! Такі малі, а вже такі підлі! Інка побігла сходами на другий поверх, рвонула на себе двері класу. Діти сиділи за партами, біля дошки розпиналася директриса. Щось про моральні цінності й відповідальність.

- Що ви їм розповідаєте?! - навіть не привітавшись, з істеричним реготом вигукнула Інка. - Цінності?! Відповідальність?! Вони ж усі тут поголовно - дебіли!

Дивна річ, директриса не сперечалася, Інку зупинити не намагалася, навіть не згадувала зараз про всі її прогули (що вона дуже полюбляла робити під час зустрічі). Зараз вона, мабуть, просто згодна була з нею.

- Ви що, не розумієте, що ви - дебіли?! - гаркнула Інка. Здається, маленькі дурники нарешті злякалися. Дивилися на неї квадратними очима.

- Мабуть, пишаєтеся собою, еге ж?! Фізика довели! Молодці, потвори! - Інка вже не могла зупинитися. Вона так ненавиділа їх, що мусила бодай що-небудь казати, аби нікого не вбити.

- Він хотів відкрити вам Всесвіт! Хотів просто взяти і дати його вам, отак, - Інка простягнула руку долонею угору, - на розкритій долоні! А ви… Які ж ви ідіоти! Ви плюнули йому в обличчя! - тут вона раптом зареготалася. - І знаєте що? Він витримає! Він витримає, а потім просто не дасть вам нічого! У вас же тепер не буде Всесвіту, а де ви будете жити, якщо у вас не буде Всесвіту?! Хіба що в окремих маленьких комірках! Сірих! Задушливих! Так і залишитесь ідіотами! Ви хоч тямите, що накоїли?!

- А хіба ж ми винні, що він такий нервовий? - перебила якась дівчинка. Симпатична така дитинка, із темними оченятами-намистинками. Спитала мовби й невинно, та в голосі був такий глум, така спокійна певність у собі, так насмішкувато-зацікавлено (ну, й що ти мені зробиш?) блищали ті очиці, що Інка не витримала, підлетіла до неї.

- Встань!

Якусь мить вони дивилися одна одній у вічі. Нарешті дівчинка здалася, повільно встала. Отримала дзвінкого ляпаса. І знову директриса промовчала. Інка, щоб не розридатися прилюдно, вибігла з класу. Схлипуючи, вона мчала коридором, а в кабінеті одне за одним мовчки підводилися зі своїх місць діти.

Надворі Інка зненацька заспокоїлася. У неї були ще принаймні дві справи, які необхідно, конче необхідно завершити.

Янгол був спокійний. Готовий. Він розлігся на койці, очі його знову сяяли, а срібна сережка у вусі зухвало виблискувала. Побачивши його на місці, Василь Анатолійович мало не зітхнув з полегшенням: ще не полетів. Сів біля нього.

- То що, все ж таки зібрався летіти? - спитав він.

- Зібрався, - усміхнувся Янгол. Й усмішка ця була напрочуд спокійна - в ній і сліду не лишилося від того спалаху, до якого вже звик лікар.

- Дивно, Янголе, - усміхнувся раптом і Василь Анатолійович.