Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Що дивно? - спитав Янгол.

- Я вірив у те, що ти справді янгол, але постійно з собою сперечався. А тепер і не сперечаюся. Тепер я впевнений у твоїй правоті. Я в тебе вірю. І в те, що ти полетиш, вірю…

- Це не дивно, це нормально, - заспокоїв Янгол.

- Ні, Янголе, дивно інше. Скільки з тобою проговорили дарма… А зараз, знаючи, що ти ось-ось полетиш, так хочеться поговорити… про щось важливе, розумієш?… А про що - не знаю…

- А ви розкажіть щось, - порадив Янгол, присуваючись до психіатра, - навряд чи ще колись вас вислухають. Повністю.

Василь Анатолійович вдячно глянув на нього. Йому і справді стільки всього наболіло, так усе його стомило, так хотілося комусь розказати… Проте не виливав душу. Ніколи, нікому. Сам же постійно вбирав у себе отакі сповіді. А він же не був нескінченний, він був уже переповнений по вінця, ладен був вибухнути від суміші своїх і чужих проблем, що накопичилися всередині, від суміші своїх і чужих запитань, на які немає відповіді…

І от йому дозволили говорити. Й він говорив. Підводився, сідав, ходив палатою, жестикулював, часом зривався на крик, деколи тихенько сміявся… Янгол не все розумів, не розумів і половини заплутаних слів, думок і почуттів, які стрибали та наповзали одне на одне. Він і не прагнув зрозуміти: Василю Анатолійовичу просто потрібно було розповісти, просто потрібно було, щоб його слухали, не обов’язково розуміли, аби тільки слухали. І Янгол слухав. А лікар розповідав. Сповідався. Сповідався янголові. Не своєму, зате хоч якомусь. Нечасто в житті можна сповідатися янголові.

Разом зі словами щезало напруження, зникала лють, потихеньку танули давні наболілі обрбзи; відчуття якогось дивного супокою повільно підіймалося зсередини. Він розповів усе - від початку й до кінця. Про батьків, про навчання, про швидке одруження, про друге - вдаліше, але з постійно втомленим поглядом Олени та усмішкою «я все розумію», яку чомусь так ненавидів, про пацієнтів, тих, що лікуванню піддаються, і тих, що нітрохи не піддаються, як, наприклад, ти, Янголе, або цей Дмитро з китайцем, або Людмила зі своїм почетом…

Янгол мовчав. Часом кивав, часом лагідно усміхався, в очах була зацікавленість і розуміння. Василь Анатолійович знав цей погляд, сам був точно таким у спілкуванні з пацієнтами, та зараз був чомусь вдячний Янголові. Здавалося, йому справді цікаво. Здавалося, він справді розуміє.

Нарешті він завершив розповідь. Завершив зовсім іншою людиною, людиною, що виштовхнула з себе, відмила, відшкребла застарілу іржу обрбз, люті, нерозуміння, людиною, яка здатна, готова і прагне лікувати, допомагати іншим, тим, що заблукали в житті, збилися на манівці і йдуть навмання своїм темним лісом.

Вони помовчали. Василь Анатолійович промовив:

- Дякую, Янголе. Мені це було справді потрібне.

- Знаю, - посміхнувся Янгол. - Дозвольте, Василю Анатолійовичу, дати вам останню дружню пораду.

Дружню! Лікар посміхнувся. Хіба був Янгол його другом бодай однісіньку мить? Чи бодай коли-небудь дозволяв собі опуститися до його, людського рівня? Він був розумним, гордовитим, часом іронічним, деколи жорстоким, але другом, звичайно ж, не був.

- Яку пораду? - спитав лікар.

- Не всіх потрібно відразу хапати й лікувати. Певне відхилення від норми і є норма. Інакше не існувало б мистецтва. Інакше ви не наблизилися б до Бога так, як змогли це зробити.

Він підвівся, ніби зібравшись іти.

- Янголе! - аж скрикнув лікар. - Янголе, останнє запитання. Що таке грані?

- Грані? Грані, Василю Анатолійовичу, це те, що тут, - і Янгол приклав руку із трохи довшими, ніж треба, нігтями до грудей, - грані - це ви. Нескінченні й щодня інші. Грані - це складові Всесвіту. Всесвіт багатогранний, і щодня ви на якійсь із цих граней. Щодня різні. Це і є привілей людини. Необмежена ряснобарвність, різночуттєвість. Творчість, як один з проявів існування у гранях… Янголи, наприклад, ніколи не зможуть бути такими. Вони охоплюють усі грані повністю, одночасно, тому завжди однакові, - він раптом підморгнув лікареві, - трохи навіть нудні, чи не так?

- Не так, - заперечив лікар, - ти не нудний, Янголе, ти просто дивний.

- До речі, - чомусь пригадав Янгол, - як там Борис?

- Не знаю, - розгубився Василь Анатолійович, - не телефонував.

- То зателефонуйте йому самі, - порадив Янгол, - не можна втрачати давніх друзів.

- Ти ж казав, що друзів немає, - згадав лікар.

- Немає, - згодився Янгол, - ідеальних немає. Та часом, коли збігаються домінуючі грані… - раптом він широко посміхнувся, махнув рукою. - Просто подзвоніть йому, Василю Анатолійовичу.