Тетяна Винокурова-Садиченко: ЖАРТ. Із життя психів

- Ти правий, Богдане, - сказала вона маленькому нещастю, - правий лише в одному: потрібно трішечки злості й іронії. Я не знищуватиму тебе, бо не знаю, у що ти можеш перевтілитися наступного разу. Ти таким ось і залишишся, чимось малим і дуже писклявим. Правда ж, смішно?

Він усе меншав і меншав, аж поки його не стало ні видно, ані чутно. Інка сподівалася, що існує найменша грань його зменшення. Бо якщо ні, то це триватиме нескінченно і може дійти до якісного стрибка, збільшення. Вона крутнула головою, відганяючи ці думки. Зубами відірвала шматочок скотчу. Буркнула: «На цій мажорній ноті і завершимо нашу програму»… Потім навалилось відчуття втоми й порожнечі. Це відчуття з’явилося після того, як заклеїла дзеркало, та як вона це робила, Інка не пам’ятала. У пам’яті лишився тільки головний біль, страшенне відчуття втоми й сірий туман навколо. Смутно згадувалися голоси:

- … ось цей пласт?

- Нарешті!

- … за спиною… раптом спалахнули… крила

- … це дуже важке Слово

- Яке слово?

- Те, що було спочатку, те, що дано лише обраним…

- … саме його не вистачає…

Одначе та самотність, що прийшла потім, затопила всі спогади й відчуття. Важко залишатися в нормі після того, як перед тобою були грані, а потім ти повернулася до свого обмеженого існування, власноруч виконала вирок… Всесвіт, за якого боролася, зробився порожнім і непотрібним, зорі виявилися простими золотими цвяшками. Щось клацнуло і зламалося зсередини. Інка безпорадно огледілася. Нічого, нікого. Зник Грем, зник Сфінкс, і не тільки створена нею істота, а навіть звичайнісіньке руде кошеня на ім’я Сфінкс. Інка несамохіть узяла цигарки й повільно попрямувала надвір. Вилізла на дах гаража, закурила.

Треба триматися, дитино. Триматися… На останній орбіті… Електрони обертаються навколо ядра, ми - навколо Сонця. Чому все таке заплутане? Так не повинно бути. Хай там що створило цей світ, а краще б воно створило його простішим. Що більше пізнаєш, то більше плутаєшся, губишся. Мабуть, він, світ, і є простішим. Просто ми не розуміємо чогось. Цього самого, найпростішого, того, з чого треба було починати, не бачимо. Що ж тепер робити? І навіщо тепер щось робити? Заради пам’яті татуся? Пам’ять має здатність дуже швидко згасати, сіріти, облуплюватися. От уже зараз вона не пам’ятає нічого, крім його бороди й лагідності. Треба робити хоч щось заради себе, обов’язково сказав би Богдан. Та що означає заради себе? Заради фізичної та духовної втіхи? Що ж, можна поплавати в басейні, зайнятися сексом, прочитати гарну книгу. Та хіба цим можна жити? Хіба це є сутність? Раптом Інка вирішила поплакати. Вона плакала дуже рідко і лише в тих випадах, коли вирішувала, що це потрібно в даний момент. Вона завжди контролювала як не емоції, то хоча б їхні вияви. До речі, колись теж пишалася цим: її розум бере гору над емоціями. Дурна, дурнесенька дитина. Навіщо розум? Навіщо пізнання? От-от, забагато запитань. І всі тонуть у величезній порожнечі, яка її раптом охопила. Забагато відчаю. Сльози - звичайна захисна реакція. І от вони потихеньку потекли по щоках, добре-добре, тепер ні про що не думати, крім того, яке ж воно нещасне, це руде дівчисько. Виплачеться - та й поверне собі здатність мислити. Виявляється, сльози були навіть потрібніші, ніж їй здавалося. Вони полилися таким потоком, що обов’язково затопили б гараж, якби їх раптом не зупинили.

- Гей! - обережно покликав хтось іззаду. Інка обернулася, здивовано кліпнула очима. Незнайомець стояв поруч, дуже серйозно дивився на неї. Зустрівшись поглядом, коротко посміхнувся. Він був немов зітканий із якогось ледве помітного сяйва, з легких, змазаних спалахів. Інка посміхнулася у відповідь. Він простягнув щось у долонях. То було маленьке руде кошеня. Її кошеня. Вона обережно прийняла подарунок, задивилася на нього. Кошеня теж зацікавлено глянуло на хазяйку, замуркотіло. Вона підвела очі на незнайомця.

- Ти - янгол? - здогадалася вона.

Коли довго перебуваєш на землі, не підіймаючись у повітря, летіти попервах трохи незручно. Якось дивно. Відчуваєш навіть легку провину за дозволену раптом свободу. І водночас єднання зі своїм світом, якого вже встиг забути, бо жив лише в малесенькій, відокремленій його частинці. Поступово всередині зароджується радість, переходить у відчуття безмежного щастя, такого, що хочеться кричати. Проте не кричиш, тримаєш усе в собі, лише трохи прискорюється твій рух, мерехтіння зірок-прикрас, серед яких затесалося й Сонце, мерехтіння душ навколо. Щасливих і не дуже, втомлених, злих, добрих, веселих, сумних… Зірки-душі блимають навколо дедалі швидше. Нарешті, зливаються в одну замкнену навколо тебе лінію, в одну по вінця наповнену нескінченність. І ти - в ній, природна її частина, що так довго існувала десь на узбіччі, що зрозуміла, наскільки важко і порожньо бути сотою, тисячною часткою цієї нескінченності, самого себе. І настає мить супокою, мить найвищої втіхи простим спокоєм, простотою Всесвіту, розумінням.