Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Я вже намагався, - знизав плечима Дмитро, - він нічого не зможе, поки не полетить.

- Спробуймо ще раз.

Він замислився, потім знову знизав плечима:

- Спробувати можна, тільки навряд чи з цього щось вийде, лікарю.

Тим часом у Янголові двері знову шкрябалися.

- Янголе, - прошепотіла Мила, - не спиш?

- Заходь, - сказав він.

- А казав, що ранками спиш, - образилася вона, пропускаючи до кімнати свій почет.

- Не спиться зараз, - відповів він.

Він лежав на койці й дивився у стелю. Мила вмостилася поруч. Її друзі посідали на підлозі, а Телевізор виліз на підвіконня.

- Сьогодні увечері вона допише, - повідомила Мила.

- А як же причина? - спитав Янгол.

- Причину довелося вигадати, - винувато посміхнулася вона, - вийшло трохи незрозуміло, але вона вийшла сама по собі, я не притягувала її за вуха, вона просто написалася…

- Що ж за причина? - поцікавився він.

Відповісти Милка не встигла, тому що до палати зайшли Василь Анатолійович із Дмитром.

- Людочко, - здивувався лікар, - і ти тут?

- Я так… - Вона трохи розгубилася, та одразу ж насупилася. - Вже йду.

- Ні-ні, Людочко, - замахав руками Василь Анатолійович, - це дуже добре, що ти тут. Я сам хотів тебе покликати.

- Навіщо? - підозріло спитала вона.

- Я вирішив влаштувати конференцію з Дмитрового питання. Наскільки я знаю, ви втрьох товаришуєте, тож спробуємо разом розібратися з китайцем.

- Тут немає чого розбиратися, - раптом здивував лікаря Янгол. Та говорив він не з лікарем, а звертався до Дмитра. - Я тебе шукав з учорашнього дня. Я бачив твого китайця…

Дмитро зрадів, а Василь Анатолійович мало не впав. Ще шизофренії Янголові не вистачало. Той спокійно продовжував:

- … та ніякої загрози від нього й бути не може. Це просто такий собі китайський бовванчик, побічний продукт синтезу

- Продукт чого? - не зрозумів Дмитро.

- Ну… Розумієш, його створили, а він виявився непотрібним. Тому його вигнали, і він причепився до тебе.

- Але ж, Янголе, він так схожий на привида.

- Схожий. Але не привид.

- Стривайте. - нарешті взяв слово лікар. - Як це, його створили, Янголе? Хто?

- Я ще не вираховував, - Янгол уважно подивився вгору, почав загинати пальці й щось шепотіти собі під ніс, нарешті сказав: - Дитина, що заплуталася. Вона створила його тиждень тому…

Тут роти пороззявляли всі. Навіть Янгол, який аж тепер зрозумів, що скоїлося.

- Як це тиждень?! - здивувався Дмитро. - Він же за мною вже два роки ходить!

- О-он воно що, - протягнув Янгол, знову щось полічив на пальцях, кинув швидкий погляд у небо, пошепотів під носа. Раптом спалахнув, підхопився:

- Так і є! Ну, звичайно ж! Знову наплутали з пластами!… Милко, яка в тебе причина?

- Якась часова петля… - невпевнено відповіла вона.

- Так! - зрадів Янгол. - Вони переплутали пласти часу! Діє! Розумієш, Милко, діє!

Вона зрозуміла, радісно засміялась у відповідь.

- Тепер слухай: ти повинна замкнути пласт, - посерйознішав Янгол. - Повинна зациклити цей час так, щоб далі він пішов, як треба.

- Створити китайця в майбутньому? - зрозуміла вона.

- Так, напиши його. Сьогодні ж. Там само, де й про мене.

- Добре, Янголе, я спробую.

Дмитро полегшено посміхнувся. Він не зовсім зрозумів, у чому справа, але чомусь вирішив, що тепер Янгол зможе полетіти. І взагалі, приємно знати, що привид, який тебе переслідує, - ніякий не привид, а всього-на-всього продукт невдалого синтезу. І не просто продукт, а побічний продукт.

Василь Анатолійович сидів, зовсім нічого не розуміючи. Конференція скінчилася несподівано швидко, і він ніяк не міг вирішити, добре це чи погано. Нарешті всі заспокоїлися, тільки насилу помітне полегшення витало в повітрі.

Янгол уважно подивився на лікаря, спитав:

- Василю Анатолійовичу, чи не могли б ви зайти до мене сьогодні ввечері?

- Зайду, - все ще не зовсім розуміючи, що відбувається, погодився той, - зайду після вечері. А навіщо?

- Попрощатися, - спалахнув Янгол.

Дідько б його узяв! Усе ж таки стрибатиме, летітиме, тікатиме, все ж таки не заспокоїться, поки в’язів собі не скрутить.

Лікар вийшов із палати збентежений. Одразу ж видав розпорядження, щоби під час вечірнього моціону Янголову палату перевірили на можливість утечі. Нічого не виявили. Та це чомусь аж ніяк не принесло Василеві Анатолійовичу бажаного заспокоєння, навпаки, ще більше знервувало. Так хотілося, щоб у Янголовій палаті було підпиляно ґрати на вікні, або підземний хід, або ще щось… Та будь-що, аби лиш людське було, а не янгольське…