Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Ну й добре, хай їх астрономи роздивляють-ся, - сказав хтось, - а нам і свиней вистачить.

Інка підняла очі. На наступній свині сидів чорнявий хлопець, він весело посміхався їй. Ага, згадала вона, цей голос я вже чула, у себе в голові. Такий милий, рідний голос…

- Ти хто? - спитала вона.

- Вважай, що твій янгол-охоронець, - відповів він, - охороняю тебе від перенапруження.

- Так ти справжній! - зраділа вона.

- А ти як думала! - теж зрадів хлопець.

- І як тебе звати, янголе?

- Богдан, - відповів він, подививсь угору й почав декламувати:

- Кішка - в будинку, будинок - у норі, нора - в горі, гора - в дірі, діра - в мозку, мозок - у голові, голова - у кішки… Подобається, кицю?

- Так.

Їй подобалося, він їй взагалі подобався, він був веселий і якийсь дуже легкий. Його не треба було терпіти, з ним можна було співіснувати. Було таке відчуття, ніби вона вже співіснувала з ним дуже-дуже довго. Він просто був своїм, настільки своїм, як ніхто інший.

- А це і є, Інко, твоя нескінченність.

- Яка нескінченність? - не зрозуміла вона.

- Замк-не-на, - відрізав він по складах і пришпорив свиню.

Інка заплющила очі. Замк-не-на… Цікаво. Якщо Всесвіт нескінченний, то він замк-не-ний? Отже, якщо в одному місці він розширюється, то десь в іншому… Ой! Заболіла голова. Треба думати обережно, по складах. Отже, зам-кне-ний Все-світ…

- Інко!

Навпроти сиділа Елка. Поруч з нею - незмінний Хімік. Обидва широко посміхалися. Здається, Інчин струс помирив їх.

- Елко, - сказала вона, - що більше я зосереджуюся, то дужче мене відштовхують. Я таке читала. «Розум-Соціо». Тільки у книжці він діяв цілеспрямовано, як жива сила, а зі мною мов ненавмисне, через отакі ось випадковості…

- Інко, - сказала Елка, - я мимру з татусикової хати нарешті виперла.

Інка безпорадно поглянула на Хіміка. Той у захваті дивився на Елку. Теж мені, відвідувачі! Вона заплющила очі. Не тільки не розуміють - не чують, гади! Це знову максималізм чи…

- Нехай ідуть, Інко, - сказав Богдан, - який це максималізм? Це просто нехтування тобою!

- Інко, - покликала Елка. Ще не все про свою мимру розповіла?

- Ідіть геть, - Інка сіла, уважно глянула на обох і голосно сказала: - Хоч це почуйте, ідіоти чортові!

- Що? - не зрозуміла Елка.

- Як? - здивувався Хімік.

- Геть, - пояснила Інка. Коли так з ними розмовляєш, - чують.

- Геть. Я знаходжуся при ясному розумі й повній пам’яті. І заявляю, що більше вас бачити не хочу. Прошу більше ніколи, ні-ко-ли не чіпати мене.

Вона лягла, закрила очі:

- Ви мені більше не потрібні. - Бо у мене Богдан є, подумала вона і вже тихіше додала: - І зачиніть за собою двері.

Вони пішли. Інка лежала, заплющивши очі і дивуючись, звідкіля в неї така злість. Молодець, кицю, чомусь радів у голові Богдан. Вона не бачила його. Навколо знову стояла сіра імла. Вже без голосів. Лише якісь звуки: кроки, шепіт, рипіння дверей, тихий сміх…

- Інко…

А! Тварючко, тепер і ти прийшла. А ми не чекали, а ви приперлися… Голова болить, нудить, у щілини повзе сірий туман, і так хочеться ще щось цікаве почути у ньому. Чи побачити. Хоча б і Богдана.

- Інко!

Чого тобі треба, істото? Мені зараз не до тваринництва.

- Що?

- Як ти, сонечко?

Вона аж посміхнулася. А що, неясно?

- …Увага, діти! Інко, дивися на дошку! - Інка поринула у сірий туман. Це звідти її покликав знайомий голос. Богдан. Ага, він уже зліз зі свині й висів тепер серед імли у позі лотоса, для чогось надівши на носа кумедні окуляри. На дошці, що висіла в нього за плечем, крейдою було намальовано якусь карту-схему зі стрілочками.

- Це - поверхня, Інко, - він почав тицяти пальцем у дошку, - це - ти, а це - твої друзі. До точки прикладено силу. Куди ти рухаєшся?

- Угору, - крізь сміх відповіла вона. Богдан був такий кумедний у ролі вчителя. Вона розуміла, що це він так жартує. Й окуляри йому не потрібні. Отак жартома він намагався пояснити щось серйозне. Щоб їй не було сумно.

- А друзі куди?

- Униз. А он там кудись убік, - вона теж показала пальцем.

- Що виходить?

- Лебідь, щука і рак.

- Вірно. Бачиш, яку силу прикладено? Та чи здійснює оця точка (Інка) рух?

- Ні.

- Молодець! - зрадів він. - Вірно! П’ять!

- … Вона знепритомніла, - розгублено казала комусь тварючка, - я не знав…

- Нічого-нічого, юначе, - це лікар, той, що питав, якого кольору його очі, - вона вже приходить до тями.

- Як ти? - повторила тварючка. Інка посміхнулася й сказала:

- Іди геть.

- Що? - тварючка дуже здивувалася.

Іди геть, у мене тепер Богдан є. А ти тягнеш мене донизу. А ще ти обдурюєш мене. А ще ти не розумієш, що таке кохання. Ти навіть не розумієш, що таке розуміння… Віддати швартові, весело скомандував Богдан десь поруч. Так, Богдане, я згодна. Часом потрібно рубати кінці.