Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

Знову ні.

- Щоб… щоб… Добре. Здаюся, не такий я вже й літературознавець. Для чого ж вони пишуть, Янголе? І як вони мислять?

- Вони творять просто, щоб творити, - і знову посмішка, - вони, справжні, зазнають утіхи від самого процесу творчості. Часом трохи болючої, інколи солодкої, деколи довгої й затяжної, а часом рвійної та стрімкої, неначе вибух. Це як… як…

- Як секс? - раптом здогадався лікар.

- Не зовсім. Тут набагато об’ємніше. Та й не втіха тут відіграє головну роль, втіха - це, сказати б, побічний продукт. А пишуть знову й знову, бо щось непокоїть на дні душі. І тоді їм зовсім не до мислення, просто їм треба вирвати з себе, виплеснути, викинути те, що не дає спокою… Так-так, - знову спалахнув Янгол, - це саме від Нього, як мовиться, від Бога. Коли ти знаєш, що воно твоє, для тебе. Що ти можеш, що ти повинен,… ні-ні, не повинен,… - він говорив, говорив, говорив, дуже швидко, то крокуючи туди-сюди палатою, то раптово сідаючи, радше, падаючи, на койку, то знову підскакуючи. Таким лікар не бачив його ніколи. Він збивався, виправляв сам себе, слова й речення у нього якось наскакували, наповзали одне на інше. Нарешті, він підсумував:

- Ти просто можеш - і ти це робиш.

Замовк. Сів. Та очі все одно блищали. І в цей момент Василь Анатолійович раптом чітко зрозумів, що в них. У них блищала, горіла, палала надія. Ой, тільки не це. Невже знову стрибатиме? Василь Анатолійович пройшовся палатою, немов би мимохідь посмикав за ґрати на вікні. Ні, тримаються міцно.

Що ж таке? Що ти ще, з біса, вигадав? Лікар розгублено озирнувся. І тут Янгол зареготався, зрозумівши, що шукає Василь Анатолійович. На цей раз сміх здався лікареві нормальним, людським. Лише трохи збудженим.

Дзеркальце я тримаю в руці. Воно дуже близьке мені - я з ним майже ніколи не розлучаюся. Навіть тоді, коли прямую до заповітної шафи, як оце зараз. Я підходжу до шафи, відчиняю дверцята. Просто і спокійно відчиняю, як усі нормальні люди. Не ривком, заплющивши очі й очікуючи, що якесь створіння вилетить звідти і рознесе півхати, як це було раніше. Коли життя було менш зрозуміле, та більш наповнене. Взялася за ручку і просто потягнула дверцята до себе. Звичайно ж, там порожньо. Немає Гремліна… немає там, хай йому дідько, ніякого Гремліна! Інколи сумуєш навіть за такою потворою. Ні, взагалі-то я щаслива, просто іноді, лише іноді так хочеться щось змінити. І рука сама тягнеться до скотчу на дзеркальній поверхні. Та одразу ж згадую сяйливі очі мого коханого, й рука сахається назад, так нічого і не зробивши. Хіба винен коханий у моїй трохи егоїстичній, самовпевненій самотності? Й не його вина, що так довго не буває його вдома. Він увесь час працює, і робота у нього дуже відповідальна, найвідповідальніша, мабуть, з усіх робіт. Потребує багато часу й зусиль.

Я дістаю з верхньої полички свою таємну скриньку (кодова назва «скринька Пандори») - єдине місце, куди коханий не допускається. Можливо, поки що не допускається. Простору в скриньці багато, але він дуже щільно згорнутий на папері. Тут я зберігаю свої ідеї. Ідей у мене теж багато, проте вони нікому не потрібні, крім мене. Не потрібні, поки я не перетворю їх на щось більше, ніж ідеї. З них можна зробити, наприклад, художній твір. Або філософський трактат. Та з ними слід поводитися дуже обережно. Більшість із того, що я пишу, якимось дивом збувається. І я зачиняю скриньку, щоби нікому не завдати шкоди. Якщо у творі все буде гарно і всім буде гарно, то хто такий твір читатиме? Народ вимагає видовищ. Народові потрібні великі проблеми героїв, стрімкі сюжетні стрибки, погане закінчення (бо гарні вже всіх дістали).

Ні, нехай ідеї ще трохи полежать. Нікуди не дінуться. Я зачиняю шафу. Взагалі, добре, що немає Грема. Він обов’язково висадив би дверцята. Й тоді ідеї витекли б, розлетілися. І бігай тоді, лови їх! Ідея - не горобець, вилетить - назад не вернеш. Так сказав би один мій знайомий китаєць. Іноді я навіть сумую за цим філософом із діжки.

Дзеркальце, тепер так буде завжди? Облиш, можеш не відповідати. Я знаю, що поняття «завжди» не досить точно характеризує цю ситуацію. Як може бути щось зі мною завжди, якщо я сама не буду завжди? Правильно, запитання було риторичним. Ніяк. Спитаю так: це буде постійно? Періодично. Коли коханий поруч, то життя більш наповнене змістом. Ні, не так, просто з’являється зміст. Тільки-но він знову йде, зміст зникає. Тож постає запитання: якщо відкинути кохання, то в чому ж тоді полягає зміст життя? Не в пізнанні, це я вже знаю. Адже я вже встигла отримати всі відповіді на всі мої важливі запитання (крім, звичайно, тих дурнуватих, якими переймаюся зараз). Встигла. І залишилася на самоті з цими відповідями. Не в пізнанні, тому що Бог, наприклад, знає все, проте чомусь же існує. Так-так, я ставлю себе нарівні з Богом, як же можна жити інакше? Коханий дуже довго намагався відбити в мене охоту питати: навіщо? На це запитання, як і на запитання «хто є я?», існує багато відповідей. Та проблема тут в іншому: просто не треба, не можна вибирати одну з них. Тут потрібно жити з ними усіма. Втім, я ще залишаюся людиною, а дечого людського позбутися буває важко. Тому щойно він виходить за двері, як я знову починаю шукати зміст. Зміст узагалі-то не потрібен, стверджує він, але мені він потрібен - просто, щоб часом не було так сумно. То що скажеш, дзеркальце? Та що ти можеш сказати! Проста брудна дірка. І все навколо таке ж. Просте. Тому потрібно щось складне. Тому й вигадуємо всілякі теорії, рамки, яких потім, коли нарешті вирішимо щось справді зрозуміти, просто не можемо вже позбутися. Настільки звикаємо. Дзеркальце, котра година? Я обертаюся до свого годинника, відображення - до свого. Звіримо? Мій коханий буде за декілька годин. А твій, дзеркальце?