Тетяна Винокурова-Садиченко - ЖАРТ. Із життя психів

- Гей, кицю, ти чого спиш? - прошепотів хтось поруч.

- Га? - вона хутко сіла, розплющила очі. За вікном уже давно смеркло. Ерастович звично хропів за стінкою. Мабуть, вони вирішили її не турбувати, побачивши, що спить. Часом струс мозку - річ непогана. Тоді тебе не турбують, не викладають свою життєву філософію, не змушують бути золотою дитиною.

Отож, надворі темно, а поруч сяють ще темніші Богданові очі.

- Тихо, - пошепки наказує він, і серце радісно підстрибує в очікуванні, - швидко збирайся.

Інка встала, озирнулася.

- Та я зібрана… - трохи розгублено знизала плечима вона.

Він зміряв її уважним, оцінливим поглядом. Трохи вичовгані джинси, старенькі кросівки, трохи скуйовджені після сну руді кіски. Що ж, готова.

- ОК, - зблиснув він у темряві білими зубами, - на чому полетиш?

Вона замислилася.

- А на чому можна?

- А що в тебе є? - насмішкувато відповів він запитанням на запитання. Інка знову знизала плечима.

- Та… багато чого. Але воно не дуже літає. Хіба що зверху вниз.

Богдан засміявся. Він розумів, що це був жарт.

- Добре. Перелічую: віник, швабра, килим. Вибирай.

Інка потягнулася, позіхнула:

- А на ліжку не можна?

- У, ледацюго! - посварив він. - Не можна. По-перше, ним важко керувати, по-друге, спробуй-но пропхати його у вікно.

Інка замислилася. Й одразу ж запаморочилася голова. Не можна замислюватися, коли в тебе струс мозку. Навіть про те, на чому летіти на відьомський зліт.

- Ой, Богданчику, не знаю. На твій вибір.

- У кожного транспортного засобу свої недоліки. Віник - дуже короткий, за швабру незручно триматися, з килима постійно здуває, якщо не лежати, притуливши голову аж до його поверхні. Та й маневрування у нього гірше буде…

- А що ти обрав би?

Він засміявся.

- А я полетів би самостійно.

- А я так можу?

- Вибач, кицю, це не жіночий, а тим більше не відьомський привілей.

- Що ж… Спробуємо, напевне, швабру, - нарешті вирішила вона. Богдан клацнув пальцями. Мовби знехотя, дозволяючи. Грюкнули двері комірчини, відчинилися двері Інчиної кімнати, й до неї повільно, трохи лінькувато обертаючись у повітрі, підлетіла швабра.

- У-ух, - захоплено видихнула Інка, провела долонею по майбутньому транспортному засобу, що слухняно завмер у повітрі.

- Мало не забув, - ляснув себе долонею по лобі Богдан, - це тобі.

І простягнув Інці невеличке дзеркальце. Дзеркальце було з довгою тріщиною посередині.

- Не міг уже ціле подарувати! - образилася Інка.

Богдан посміхнувся. Це був жарт, бо Інка знала, що для чогось ця тріщина потрібна. Може, не менш потрібна, ніж швабра та й сама Інка.

- Розбиті дзеркала - це перехід в іншу грань, - сказав Богдан, - тому, до речі, люди їх і бояться.

- Іншу грань чого? - спитала Інка.

- Стоп-стоп-стоп! - Богдан підняв руки. - Не думаймо, бережімо голову. Скажімо, просто в інший світ.

- Припустимо, - обережно сказала Інка. У певний інший світ, який є гранню… чого?… Всесвіту?… Щось луснуло в голові, біль вдарив у скроні. Інка замружилася. Богдан підхопив її, ніжно обійняв, провів долонею по рудих косах.

- Тихо-тихо, кицю, - якось аж перелякано сказав він, - обережно. Не перенапружуйся.

Та хіба ж це було перенапруження? Малесенька думка, що майнула в голові, більше нічого. Клятий струс! Інка ладна була розплакатися від образи. Та не розплакалася. Поруч був Богдан. Такий гарний, такий милий, просто-таки Богом даний. Він заспокоював, шепотів щось на вушко, і біль потроху, потихеньку згортався, відповзав назад.

- Ти хороший, - усміхнулася йому Інка.

- А ти - відьма, - всміхнувся він у відповідь. Це був жарт, тому Інка засміялася, тихенько, щоб не розбудити приспаний біль, який ще існував десь на краєчку її свідомості.

- Подивись-но у дзеркало, - запропонував Богдан.

Інка слухняно взяла розбите дзеркальце, поглянула у нього. Мало не відскочила від подиву і якогось дивного захвату. Це була вона. Та не вона-дівчинка-розумниця, а вона - відьма. Звичайні й такі звичні руді кіски перетворилися на каскад вогненного волосся, сяяли величезні зелені очі - такі, що за ними й обличчя майже не було видно, а саме обличчя побіліло настільки, що аж світилося, риси його загострилися, якщо не до хворобливості, то до такої краси, що була на грані з хворобливістю.

- Це - я?! - їй аж подих перехопило.

- Ти, кицю. На сьогоднішню ніч. Якщо захочеш, будеш така завжди.

Вона промовчала, бо не була певна, чи захоче. Зараз Інка-відьма ні в чому не була певна.

Богдан відчинив вікно, жестом запросив її сісти на швабру. Інка легко перекинула через неї ногу, обережно взялася обома руками.