Джон Толкін - Роверандом

— Ідіоте! Відчепись і стань іграшкою!

Згодом почали відбуватись якнайдивніші речі. Для початку Ровер, хоч і був лише маленьким песиком, зненацька почувся ще меншим. Трава — здавалося йому — виросла жахливо високою, вигойдуючись понад його головою: а віддалік у траві виднівся подібний до сонця, що сходить між дерев у лісі, велетенський жовтий м'яч, який лежав на тому місці, куди його кинув чарівник. Ровер почув, як клацнула хвіртка, випустивши старого, та побачити його не зміг. Спробував гавкнути, проте витиснув із себе тільки ледве чутний шум, який годі було почути звичайним людям: і, припускаю, навіть собака не завважив би його.

Він став таким малим, що — я переконаний, — якби тоді повз нього пройшла кішка, вона подумала би, що Ровер — то миша, і з'їла б його. Принаймні Пустунка. Пустунка — то була велика чорна кішка, що жила в тому ж домі.

Сама лише думка про Пустунку нагнала на Ровера неймовірного страху; та невдовзі коти геть-чисто вилетіли йому з голови. Довколишній сад раптово зник, а сам Ровер майнув бозна-куди. Коли напруження минулося, він очуняв у темряві, лежачи поруч із безліччю твердих речей; отак песик тривалий час і пробув у задушливій коробці (таке принаймні підказували відчуття) в дуже незручній позі. Йому нічого було їсти й пити; проте найгірше дошкуляло те, що він зовсім не міг рухатися. Спершу песик гадав, що це через надто тісне упакування, та згодом збагнув, що вдень може ворушитися тільки зовсім трішки, та й то докладаючи значних зусиль, і тільки тоді, коли ніхто не дивиться. Лише після півночі Ровер був спроможний ходити й метляти хвостом, щоправда, трохи незграбно. Він став іграшкою. І за те, що не сказав чарівникові «будь ласка», мусив тепер просиджувати цілими днями, прохально простигши лапки. Пес закляк у такій позі.

Після, здавалося б, дуже довгого перебування в темряві, він іще раз спробував гавкнути: так голосно, щоби його почули люди. Потому намагався кусати різні речі в коробці: безглуздих іграшкових тваринок, насправді виготовлених із дерева чи олова, а не зачаклованих живих песиків, як-от Ровер. Але користі з того не було: він не міг ані гавкнути, ні вкусити.

Зненацька хтось підійшов, відкрив коробку і впустив у неї світло.

— Нумо, Гаррі! Поставмо сьогодні вранці кілька цих тваринок на вітрину, — сказав голос, і в коробку опустилася рука. — А цей звідкіля взявся? — запитав голос, а тим часом рука схопила Ровера. — Не пригадую, щоби він тут був раніше. Йому не місце в коробці з іграшками за три пенси. Чи ти бачив коли-небудь щось аж таке правдоподібне? Поглянь на його шерсть і на очі!

— Познач, що він коштує шість пенсів, — мовив Гаррі, — й постав його на вітрині попереду!

Там, на вітрині попереду, на пекучому сонці, бідолашний маленький Ровер просидів цілісінький ранок і цілий день, аж доки настала пора чаювання; і весь той час він змушений був сидіти, вдаючи, що служить, а насправді всередині аж кипів од люті.

— Щойно мене куплять люди, я від них утечу, — казав песик іншим іграшкам. — Я — справжній. Я не забавка і не бажаю бути нею! Та мені хочеться, щоби мене якнайшвидше купили. Я ненавиджу цю крамницю, я не можу поворушитися, лише стовбичу тут, на вітрині.

— А навіщо тобі ворушитися? — запитували інші іграшки. — Ми ж бо не ворушимося. Стояти нерухомо й ні про що не думати — це вельми зручно. Що довше відпочиваєш, то довше живеш. Тому просто собі замовкни! Ми не можемо спати, коли ти базікаєш, а на декого з нас чекають попереду важкі часи в шумливих дитячих кімнатах.

Далі вони вже не казали нічого, тож бідолашному Роверові ні з ким було й побалакати, він почувався геть нещасним і дуже шкодував, що вкусив чарівника за штани.

Не знаю, чи то сам чарівник вирядив маму до крамниці, щоби забрала звідти песика, чи то трапилося випадково. Так чи інак, а щойно Ровер почувся найнещаснішим песиком у світі, вона ввійшла до крамниці з кошиком для закупів. Побачивши Ровера на вітрині, жінка подумала, що цей гарненький песик сподобається її хлопчикові. Вона мала трьох синів, і один із них страшенно захоплювався песиками, особливо чорно-білими. Тож вона придбала Ровера, його загорнули в папір і поклали до кошика поміж іншими речами, які жінка купила для чаювання.

Незабаром Ровер спромігся видобути голову з паперу. Він уловив запах пирога. Та, як виявилося, йому до нього було зась; і песик, не ворушачись, так загарчав серед паперових пакунків, як гарчать хіба що маленькі іграшки. Його почули тільки креветки і запитали, в чому річ. Ровер усе їм розповів і сподівався, що вони дуже шкодуватимуть його, та натомість вони мовили: