Джон Толкін - Роверандом

Він був неймовірно здивований тим, що занюхав і побачив. Ніколи в житті песик не нюхав і не бачив моря, а рідне село, де він народився, було так далеко від моря, що там не можна було ні почути його шуму, ні відчути запаху.

Зненацька — саме тоді, коли песик вихилився з кишені, — просто над головами хлопчиків промайнула величезна біло-сіра птаха і заячала так, наче була крилатим котом. Ровер страшенно перелякався і випав на м'який пісок, але ніхто того не почув. Велика птаха полетіла собі кудись, навіть не помічаючи його тоненького гавкоту, а хлопчики рухалися пляжем далі й далі, геть забувши про Ровера.

Спершу Ровер був вельми задоволений собою.

— Я втік! Я втік! — гавкав він іграшковим гавкотом, який могли би почути хіба що інші іграшки, відтак його нікому було слухати.

Потому песик покотився і простягнувся на чистому сухому піску, все ще холодному від цілонічного лежання під зорями.

Одначе, коли хлопчики, повертаючись додому, проминули його, так і не помітивши, коли Ровер залишився сам-один на порожньому березі, йому було вже не зовсім добре. На пляжі не зосталося нікого, крім чайок. За винятком відбитків їхніх лап, на піску проступали тільки сліди ніг хлопчаків. Того ранку вони вирушили на прогулянку віддаленою ділянкою пляжу, куди навідувалися нечасто. Правду кажучи, туди взагалі рідко хто навідувався; бо, хоча пісок був чистий і жовтий, галька — біла, а море — блакитне з білою піною в маленькій бухті попід сірими скелями, люди почувалися там дивно (нормально ж — лише рано-вранці, коли сонце тільки-но сходило). Подейкували, ніби туди, інколи вже навіть пополудні, прибивалися чудернацькі істоти; відтак надвечір пляж аж кишів од водяників і русалок, не кажучи вже про менших морських ґоблінів і їхніх дрібних морських коней, які вільно лежали в піні край берега, припнуті зеленими водоростями до самих скель.

Причина цієї дивовижі доволі проста: у бухті жив найстарший із усіх піскових чаклунів — псаматистів, як називає їх своєю хлюпотливою мовою морський народ. Цей мав імення Псаматос Псаматідес, — так принаймні стверджував він сам, — і дуже переймався правильною його вимовою. Та він був мудрий старець, тож різносортний дивний народ припливав, аби зустрітися з ним; Псаматоса вважали майстерним чарівником, а до того ж дуже добрим (до потрібних істот), хоча ззовні він видавався дещо суворим. Після влаштованих ним опівнічних гулянь морський люд тижнями сміявся, згадуючи його жарти. Проте застати чарівника вдень було важко. Коли сяяло сонце, він полюбляв лежати, запорпавшись у теплий пісок так, що видно було тільки кінчик одного його довгого вуха; проте, навіть якби над піском стирчали обидва вуха, звичайні люди, такі, як ви або я, подумали би, що то надламані гіллячки.

Імовірно, старий Псаматос відав про Ровера все. І він уже точно знав того старого чарівника, котрий зачаклував песика; бо маги та чарівники були нечисленними та рідкісними, тож добре знали одні одних і придивлялися до вчинків своїх колег, хоч у приватному житті не завжди були приятелями. Хай там як, але був собі Ровер, який лежав у м'якому піску, почуваючись дуже самотньо та досить дивно, і був собі Псаматос, який, хоча Ровер його й не бачив, позирав на песика з купи піску, яку за ніч до того насипали для нього русалки.

Пісковий чаклун мовчав. Мовчав і Ровер. Минув час сніданку, сонце піднялося високо і розпалилося. Ровер дивився на море, звук якого здавався йому прохолодним, і раптом страшенно злякався. Спершу він подумав, що йому в очі потрапив пісок, але пізніше зрозумів: помилки бути не могло. Море присувалося все ближче і ближче, заковтувало дедалі більше й більше піску, хвилі все вищали, і на них з'являлося дедалі більше піни.

Почався приплив, а Ровер лежав нижче від рівня, до якого піднімалася вода, однак нічого про це не знав. Спостерігаючи за довколишніми змінами, песик чимраз більше лякався й уже подумував про те, що плюскотливі хвилі, досягнувши скель, змиють його в піняве море (то було значно неприємніше за будь-яку мильну ванну), а він тільки й може, що жалюгідно служити.

З ним дійсно могло трапитися щось подібне, проте не трапилося. Псаматос, як на мене, просто-таки мусив щось із тим удіяти, а чарівникове закляття, гадаю, дещо втратило свою силу в цій дивній бухті, що була поблизу помешкання іншого мага. Так чи так, коли море підібралося надто близько, а Ровер, мало не задихаючись од жаху, намагався відкотитися бодай трішечки вище, він зненацька збагнув, що може рухатися.