Джон Толкін: Роверандом

Одначе це не означає, що Коваль був невдахою. Можливість потрапити до Іншого Світу покращила його як людину в цьому світі, а Ковалеве життя прислужилося для того, щоби послабити у Вуттоні — за особистим коментарем Толкіна до цієї історії — «залізне кільце звичності» й «адамантове кільце переконання», ніби все, що варто знати, вже відомо. А зірка в несподіваний спосіб перейшла до наступного власника й існує далі. Проте влада банальності не втратила сили, й основний конфлікт розповіді розгортається між Альфом (емісаром із Чарокраю в реальний світ; а тим часом Коваль є гостем, котрий рухається у протилежному напрямку) і його попередником на посаді сільського Магістра Куховарства, котрого звати Ноукс. Останній узагальнює багато що з того, чого не любить у реальному житті Толкін. Те, що Ноуксові уявлення про Чарокрай і про все, що виходить за межі одноманітного світу села, яке примістилось у глибині лісу, дуже обмежені, — прикро, але те, що він заперечує існування будь у кого кращої уяви за свою та прагне зупинити розвиток дітей на межі власного рівня, — цього йому годі пробачити. Його уявлення про торт солодкі та липкі, а про чарівниць — прісні й гарненькі. Цьому протистоять Ковалеві видіння з похмурими ельфійськими вошами, котрі повертаються після битв на Темних Узграниччях; із Королівським Деревом; із несамовитим Вітром і плакучою березою; з ельфійськими дівами-танцівницями. Наприкінці Ноукса жахає його підмайстер Альф, який виявляється Королем Чарокраю, проте кухар так ніколи й не змінює своїх переконань. У розповіді останнє слово залишається за ним, і більшість мешканців Вуттона радо спостерігає за відходом Альфа, а зірка переходить од Ковалевої родини до Ноуксової. Якщо Коваль, Альф та Чарок- рай і мали певний вплив, то він потребує певного часу, щоби датися взнаки. Але так воно вже, напевно, заведено у світі.

Тобто так воно заведено в цьому світі. У «Листку пана Дрібнички» Толкін описує свою візію світу деінде — того світу, в якому вистачає місця і для Середзем'я, і для Чарокраю, і для всього, чого душа забажає також. А втім, хоча ця історія і зображає «божественну комедію» та завершується сміхом, од якого двигтить світ, починається вона зі страху. Толкін не в одному листі повідомляв, що ціла розповідь йому наснилася й він одразу ж записав її, а трапилося те десь між (повідомлення різняться) 1939 і 1942 роками. Перебіг подій у творі набуває правдоподібності, коли ми чітко бачимо, що то був за сон: сон-тривога, з тих, які трапляються в кожного з нас. Студентам перед іспитом сниться, ніби вони проспали і не прийшли на нього, викладачам перед виступом сниться, ніби вони виходять на подіум із порожніми руками та головами, а в осерді «Листка пана Дрібнички» гніздиться страх, очевидно, ніколи не завершити . Дрібничка знає про існування остаточного терміну, — це, безперечно, смерть, подорож, у яку належить вирушати всім нам, — у нього є картина, яку він одчайдушно хоче завершити, проте все відкладає й відкладає малювання, а потому, коли все-таки серйозно береться до роботи, то спершу його часу потребують інші й він не може їм відмовити, далі його валить із ніг недуга, відтак раптом з'являється Інспектор і оцінює картину як непотріб, а щойно Дрібничка починає сперечатися, прибуває Візник і каже, що слід негайно їхати, прихопивши в дорогу лише те, що під рукою. Дрібничка залишає поспіхом зібрану валізку в потязі, а коли похоплюється, щоби її забрати, потяга вже немає. Такий тип сновидінь, де події відбуваються одна за одною, аж надто знайомий усім. Спонуки, які його викликали, у випадку Толкіна теж уявити неважко. До 1940 року він уже понад двадцять років працював над міфологією «Сильмариліона», та нічого з того ще не видав, якщо не брати до уваги розрізнених віршів і «побічного результату» — «Гобіта». Від Різдва 1937-го Толкін писав «Володаря Перстенів», одначе й та робота просувалася повільно. Його кабінет було завалено чернетками та правками. Крім того, спадає на гадку, що Толкін, як і більшість професорів, трактував адміністративні обов'язки лише як докуку, хоча Дрібничка (а може, й сам Толкін) із почуттям провини усвідомлює, що його легко відволікти і що він погано керує власним часом.

Зосереджуватись і планувати час — цих двох речей Дрібничці належить навчитись у Робітні, яку більшість критиків означили як варіацію Чистилища. Винагороджений, він з'ясовує, що в Іншому Світі сни збуваються: ось перед ним постає його Дерево — краще, ніж він його будь-коли малював, і краще навіть, аніж уявляв, — а поза ним виникають Ліс і Гори, які він тільки почав уявляти. Проте дещо можна ще вдосконалити, і для цього Дрібничці потрібно працювати разом із сусідом, паном Парохієм, який у реальному світі здавався лише докукою. Те, що вони створили у спільному видінні, навіть Голоси визнають цінним із терапевтичного погляду, проте й тоді їхнє видіння — то тільки вступ до чогось величнішого, про що смертним доводиться лише гадати. Одначе кожному треба звідкись починати. Як мовить у «Ковалі» Королева Дивокраю, «краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Дивокрай», — і краще вже Дивокрай, аніж цілковите нерозуміння того, що поза земним світом повсякдення щось таки існує.