Марина Дяченко: Одержима

— Хто це тебе?!

— Спіткнулася, — сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.

— Спіткнулась я, гадство, — процідила Ірина. — І сама себе кулаком… об стовп… випадково.

Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:

— А це?

— Третє око, — глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.

— Третє око, — вичавила Ірина. — Вікусю, відчепись, будь ласка.

Віка відповіла уважним поглядом:

— Кому телефонувати?

Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.

— Нікому, — сказала ледве чутно. — Усе добре.

Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.

— Курити кидаєш, — повідомив демон.

— Курити кидаю, — крізь сльози повторила Ірина.

Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:

— На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.

— Добре, — Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…

— Ноут нехай залишить, — сказав демон.

— Ноут залиши.

— Добре, — Віка помовчала. — Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.

«Ще б пак, — подумала Ірина. — Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».

— Я поки що не викидала, — продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. — Ось.

Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини — собака.

— Її телефон, — демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. — Довідайся її телефон!

— Її телефон, — як автомат, повторила Ірина.

— Чий?

Ірина боялася дивитись на демона.

— Її, — припустила ледь чутно. — Цієї… дівулі.

Пильно поглядаючи на Ірину, Віка виписала зі свого блокнота телефон — на папірець-стікер.

— Зателефонуєш і віддаси фотку? — ризикнула все-таки запитати.

Ірина потрясла головою:

— Усе, Віко, ти вибач… Спасибі, одно слово. Йди.

— А завтра коли? — Віка схилила голову до плеча.

— Я зателефоную, — вичавила Ірина.

За Вікою нарешті зачинилися двері; Ірина стояла одна посеред кухні квартири-офісу, неспроможна зробити й кроку.

— Замкни, — сказав демон.

Ірина покірно пішла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсію по робочій кімнаті — зі столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свічкою.

— Стильненько, — сказав крізь зуби.

Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх і безсонна ніч туманною завісою стояли між нею та світом.

— Покажи фотографію.

Ірина, мов сомнамбула, пішла на кухню, взяла фотографію в руки, відвертаючись, простягла демонові.

— Сідай за комп’ютер, — сказав він уривчасто. — За номером мобільного довідайся, хто така, ім’я, прізвище — все.

Ірина спершу сіла за ноутбук, і тільки потім ризикнула заперечити:

— А якщо… номер зареєстровано не на неї? І взагалі, якщо нема такої послуги?!

— Така послуга є, — так само уривчасто кинув демон. — Платна, зрозуміло. І не для всіх. Але ти постарайся, відьмо… якщо хочеш жити.

Вона народилася під щасливою зіркою.

У п’ять років тонула, але врятували, у дев’ять її збила машина, але обійшлося однією тільки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду її двічі ловили гопники в темному провулку, і обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою — серед ночі, напідпитку, в короткій спідничці. Ірина вміла виживати інстинктивно; можливо, тому після години безладної метушні їй усе-таки вдалося довідатися, що дівчину з диктофоном звуть, найпевніше, Катерина Катасонова.

— Шукай на «Однокласниках», «Вконтакті» — скрізь, — звелів демон.

Він не зникав ні на мить. Він був поруч. Він нависав над головою, і це позбавляло відьму здатності мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася — причому перша ж фотографія була знайома: те саме фото з чоловіком та собакою.

— Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, — сказав демон, і з його голосу можна було б подумати, що він міркує.

— Скажи, — Ірина так утомилася, що й страх притупився. — Якщо ти потойбічна істота, ти повинен усе бачити й так? Навіщо тобі Інтернет? Якщо ти демон — піди в астрал…

— Заткнись, — кинув її співрозмовник, і її губи склеїлися. — Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму діло, відьмо.

Він помовчав і раптом додав, важко й вагомо:

— Але я точно знаю, що сьогодні вночі вона стрибне з даху.