Марина Дяченко: Одержима

Мені треба до невролога, а не до батюшки. Які біси? Які демони?! Це професійне, лікар правду сказав, але не в тому розумінні, що я відьма, а в тому, що я сама себе випадково загіпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як із Єгиптом? Летіти чи ні? З одного боку, відпочинок мені потрібен…»

Вона ще раз механічно перехрестилася на ікону.

«…Відпочинок потрібен, але що, як мене скрутить у літаку?! Ні, треба спочатку поставити діагноз, підлікуватися…»

Вона встромила запалену свічку в металевий тримач. Тричі перехрестилася. Зітхнула з полегкістю.

Вийшла на свіже повітря, без упину хрестячись і всміхаючись. Щедро роздала милостиню.

Бабусі дивилися на неї, мов на святу.

Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рідко. А сьогодні апетит узагалі зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирників, подивилася на нього, сховала назад. Дістала пакет кефіру, заварила чай і вляглася перед телевізором.

Спершу захопилася серіалом. А потім потихеньку стала засинати.

Злипалися очі. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити ліжко; вона лежала, розуміючи, що зараз не встане. Нарешті відпустив нервовий дрож, нарешті так добре, так спокійно… От тільки щось деренчить у телевізорі…

Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотіти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не відразу зрозуміла, що деренчать тарілки на кухні.

Вона звелася на лікті.

Бом, сказав антикварний годинник із боєм. Бом, бом, бом; хіба вже дванадцята?!

На кухні лунко розбилася порцеляна.

Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капці… Увімкнула верхнє світло в кімнаті, потім у передпокої, тоді на кухні.

Потім, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна підлога була всипана скалками. Щільно затягнуті штори матово поблискували. На полиці цокав годинник і теж показував дванадцяту.

Повільно ступаючи, прислухаючись до тиші, Ірина пройшла до ванної. Спершу ввімкнула світло; тоді рвучко відчинила двері. Нікого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.

І майже одразу побачила його.

Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; він вийшов із глибини:

— Я попереджав, що буде гірше?

Там, у дзеркалі, у задзеркаллі, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине відбиття — і вона відчула, як чужі руки впиваються їй у волосся. Він сильно, грубо штовхнув її, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало віддзеркалювати ванну, і зник задзеркальний демон.

Крапаючи кров’ю, вона вискочила з ванної. Кинулася до вхідних дверей — але замок заклинило; зірвала слухавку — проте та мовчала. Схопила мобільник — той вирвався з рук, ніби живий, упав на підлогу й розлетівся. Полетів під диван акумулятор.

Заблимав торшер — неначе вітром гойдало далекі дроти. Увімкнувся й вимкнувся телевізор. Ірина кинулася до вікна, відчинила — восьмий поверх…

За спиною, в кімнаті, антикварний годинник почав бити невлад.

До сьомої ранку поріз на лобі давно затягся.

Вона сиділа скорчившись перед журнальним столом, і перед нею, і на підлозі, і по всій кімнаті валялися папірці: сторінки з блокнота, магазинні чеки, рекламні проспекти, серветки, — все паперове сміття, яке тільки було в квартирі, пішло тепер у діло. Ірина сиділа й писала не спиняючись лівою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».

У ручці закінчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевій рекламній картці, впоперек дівчини на серфі, впоперек хлопця на скейтборді: «Тільки спробуй комусь дзявкнути». «Тільки спробуй комусь сказати».

А він сидів у кріслі навпроти, і вже не потрібне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сірому костюмі з краваткою, безжальний, мов тесак.

За вікнами світало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, він уперше за багато годин заговорив:

— Дійшло, гадино? Все зрозуміла?

Ірина часто задихала:

— Зрозуміла… Бла… бла… гаю, відпустіть… мене… я все зрозуміла…

Вона з новим жахом зрозуміла, що не може навіть розридатися.

— Я більше не буду! — вирвалося в неї, звідкись із дитячих ще, з давніх страшних спогадів.

— Що ти не будеш? — запитав кат у сірому костюмі.

— Нічого! — вона спробувала перехреститись, але не змогла. — Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…