Марина Дяченко - Одержима

— Помо…

І все закінчилося раптово. Ущухло гуркотіння. Припинилися корчі. Відчинилися двері, зазирнула Віка:

— Чого вона… Що з тобою?!

Ірина сіла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла їх до вух:

— Подивися… у мене усмішка не крива?

— Це що, усмішка?!

— Це тест на інсульт, — простогнала Іра. — А руки…

Насилу підвівшись, вона випростала руки перед собою. Долоні тремтіли. Відьма заплющила очі й дотяглася пальцем до кінчика носа.

— Що з тобою? — Віка допомогла їй підвестися, посадила на стілець. — Вона тебе що, по голові стукнула?

— Ні, — Іра потерла чоло. — Це череп…

— Що в тебе з черепом?

— Не в мене! Череп зі стола впав…

Вона глибоко зітхнула. І ще раз. І ще.

— Попустило, — сказала нарешті. — Такий, знаєш, напад… Завари мені чаю, добре?

Віка ретельно її оглянула. Відтягла повіку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина відчинила кватирку, пройшлася кімнатою, із задоволенням помічаючи, що в голові більше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалі менше. Підібрала загублену туфлю; потім відчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…

Спершу вона побачила червону ґулю в себе на лобі, бліде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потім, краєм ока, вона побачила в кутку кімнати, біля самих дверей, щось таке, від чого волосся під хусткою стало дибки.

— А-а!

Пудрениця дзвінко хряснулась об підлогу. Розлетілися скалочки пудри, навпіл тріснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привиділось їй у віддзеркаленні, в кімнаті не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…

Сумка зісковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Іринині руки, самі собою, витяглися вперед і відразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозуміла, що оніміла, що язик провалився, що в горлі — бездонна вирва.

Її руки, наче чужі, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лівою і поповзла, мов жебрачка, мов каліка, навколішки поповзла через кімнату — до блокнота, що розгорнувся на чистій сторінці…

«Ірино, ти влетіла».

Вона дивилась, аж очі вилазили з орбіт, як її ліва рука виводить нерівний рядок, у якому повторюються три слова: «Іро, ти влетіла, Іро, ти влетіла».

Правою рукою вона перехопила ліву. Ривком одірвала від паперу, затрясла, сподіваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, ліва рука бажала писати, і ліва рука перемогла.

«Слухайся мене, гадино, корись, бо гірше буде».

Зайшла Віка — й сахнулася з жаху.

— «Швидку!» — зуміла вичавити Іра. — Шви…

І закашлялась.

«Швидка» приїхала на диво швидко — видно, Віка по телефону красномовно описала стан хворої. Машина зупинилася перед під’їздом із двома вивісками: праворуч — «Нотаріус Попова А. Н.», ліворуч — «Відьма й цілителька Ірина».

Лікар, серйозний чоловік близько сорока років, був на диво непривітним. Іринин диплом відьми, череп, дбайливо покладений назад на стіл, та інші атрибути професії дратували його неймовірно. Вислухавши плутану Іринину розповідь, він крізь зуби звелів сестрі виміряти тиск, не став слухати белькотіння пацієнтки про те, що вона гіпотонік, і звелів звернутися до фахівця:

— До невролога. Або до психіатра. Це у вас, схоже, професійне!

Ірина, змучена й ледь жива, не чула діалогу лікаря й літньої сестри, коли машина від’їжджала від під’їзду:

— Чого ти так на неї визвірився?

— У мене теща лікує в такої самої відьми рак шлунка. Уже п’ять років. Добре, що раку в неї нема. А якби був?!

Востаннє вона була в церкві півроку тому — одружувався троюрідний племінник, і його мати запросила на вінчання всіх родичів, за списком. Весілля було бучним і людним; принаймні у церкві натовп був, наче в автобусі.

Сьогодні людей майже не було. У півтемряві горіли свічки.

Вона зайшла і стала на порозі; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нічого.

Осмілівши, підійшла ближче до вівтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свічок, найтонших, і розставила перед іконами, щоразу ревно хрестячись і глибоко вдихаючи запах ладану.

Нічого не відбувалося.

«Якби це був… біс, — міркувала вона з острахом, — або… демон, він би мені до храму не дозволив навіть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмі, хрещуся, ставлю свічки — і нема ніяких припадків!