Марина Дяченко: Одержима

— Чого прийшла? — одним поворотом керма вона змінила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дівчина здригнулася. Права рука її знов лягла на сумку. Ірина примружилась.

— По пораду, — пролопотіла дівчина.

— Брешеш! Що у тебе в сумці?

Клієнтка на секунду розгубилася. У сумці в неї щось важливе… Не бомба ж? Тоді що?

— Диктофон? — на Іру зійшло натхнення. З обличчя дівчини зрозуміла, що влучила в «десятку», і не на жарт розлютилась: — Підставити мене надумала?!

Дівчина замахала головою. Сум’яття, ніяковість, упертість і страх змінювались на її лиці, немов полотнища на автоматичному рекламному щиті.

— Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смерті захочеш!

Дівчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стіл.

Підвела на Іру вперті сірі очі:

— Я просто хотіла взяти інтерв’ю. Підготувати матеріал. Для журналу.

— На кого працюєш? — Ірина готова була дихати полум’ям.

— Ні на кого… Я журналістка. Фрілансер. Замовні статті… Та все, що трапиться.

— Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналісти. Вимітайся!

Дівчина покірно встала. Прийняла зі стола диктофон. Борючись із бажанням утягти голову в плечі, підхопила за краєчок фотографію.

— Стій, — вирвалося в Ірини майже проти волі. Дівчина завмерла — ніби вони з відьмою гралися в гру «Завмри». Відьма не зводила очей з фотографії; двоє всміхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловік — ні.

— А мужика цього ти вже не повернеш, — повідомила Ірина, мстиво дивлячись дівчині у вічі. — Інша жінка між вами.

Дівчина кліпнула:

— Нічого ви не знаєте, — в голосі пролунало полегшення і навіть тінь глузування, здається, промайнула. — Ні-чо-го.

І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась і зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливістю провалу (при нашій роботі всяке буває), але такого відвертого приниження пережити не могла.

— Це що, його мати?

Вона кинула слово в спину, мов м’ячик, і, навіть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.

Ну, тепер пострибаєш, мала негіднице.

— Його мати… свекруха, тебе… мучить!

Дівчина не витримала й обернулась. По її очах Ірина зрозуміла, що втрачає ініціативу, і набрала в груди якнайбільше повітря:

— Вона… стривай, вона… померла?

Зіниці в дівчини розширились, і фотографія полетіла на підлогу. Таких точних пострілів за всю Іринину кар’єру було три чи чотири — і кожний приносив невимовну втіху.

— Померла! — Ірина ревнула, як ціла юрба плантаторів за мить до лінчування раба-втікача. — А спокою тобі не дає!

В яблучко. Он як налякалася, вівця! Відчуття влади було легшим за повітря і розпирало відьму зсередини так, що вона, здається, була готова злетіти.

— Бачу! — Палець із довгим чорним нігтем указав клієнтці за плече. — Он же вона!

Дівчина боролася довгу мить — а потім піддалась і озирнулася. Кілька секунд розглядала кімнату, ось диплом із печаткою на стіні, пучки трав, підвішені на нитці, жаб’ячий кістяк, біла коробка кондиціонера…

— Не бачиш? А я бачу! — Голос відьми бив на сполох. — Я бачу духів! Я бачу демонів!

Віка, чекаючи на кухні, шанобливо покивала головою на цей крик.

— Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, відлякує твоє щастя! А що ти їй зробила, зізнавайся?

Сірі очі дівчини потемніли на тлі молочно-білого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негідниця надовго запам’ятає її «інтерв’ю».

— Винна? Зізнавайся — винна?!

Горопашна репортерка вискочила з кімнати. Ірині хотілося крикнути їй у спину — «Ату», але замість цього заревіла міддю:

— Так і ходитиме за тобою! Не підпустить до тебе щастя, так і знай!

Грюкнули вхідні двері. Майже відразу зазирнула Віка:

— Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!

— Психована, — Іра стягла з голови хустину. — Ще й журналістка…

Кілька хвилин вона сиділа, переводячи подих, слухала, як стишується серце. І таке буває в нашій практиці: ми блискуче працювали, ми спізнали натхнення; з другого боку, клієнт пішов не заплативши — професійний прокол. Неприємно.

— Втомилася? — Віка поставила чашку на стіл — просто на церковну парчу.

— Вікусю, — сказала Іра, — зателефонуй, будь ласка, Льоші з турагентства, хай підбере мені готель у Хургаді… або краще в Шармі, днів на десять.

Гримнув дзвінок у дверях.

— А це хто? — насторожилася Ірина. — До четвертої ще…

— Це піцу привезли, — Віка посміхнулася. — Ходімо обідати.