Марина Дяченко: Одержима

Частку секунди Ірина слухала короткі гудки.

— Дурна, — сказав демон з огидою. — У тебе фотографія! Яка їй дорога!

— Ага, — пробурмотіла Ірина.

Вона натисла на повтор, заздалегідь знаючи, що почує: «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності…»

Але Катя — диво! — знову відповіла.

— У мене ваша фотографія! — закричала Ірина, і голос її задзвенів, відбиваючись від стін кухні. — Ви загубили фотографію! Я під’їду, куди ви скажете, і віддам!

— Не треба, — збайдужіло відгукнувся в слухавці Катин голос. — Уже не треба.

— Катю! — заблагала Ірина. — Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь мені допомогти!

Пішла довга пауза. Катя не натискала відбій, і тиша тяглась, як остання ниточка надії.

Дівчина сиділа на автобусній зупинці згорбившись, засунувши руки в кишені куртки. Біля її ніг лежала собака на повідку — начебто лайка, з пухнастим білим хвостом. Ірина побачила її здалеку й квапливо звеліла таксистові триматися правіше.

Демон мовчки їхав на задньому сидінні. Таксист його не бачив; варто було Ірині вилізти з машини на зупинку — як демон опинився поруч, моментально й безшумно.

«Він існує в моїй свідомості, — приречено подумала Ірина. — Тільки я його бачу, тільки я його чую; я сама себе б’ю, і з даху, раптом що, стрибну теж сама…»

Бридкий холод продер між лопатками. Вона відкашлялася:

— Привіт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навіть не сумнівайся!

Дівчина відповіла їй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, — подумала Ірина. — Щось сталося… щось нове».

— Що вам треба? — глухо спитала дівчина.

Ірина сіла поруч. Витягла фото з сумки:

— На.

— Можете залишити собі, — дівчина говорила розмірено й байдужо.

Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальті, притиснувшись до Катиних ніг, і насторожено дивилася на відьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.

«Навіть собаки його не бачать», — подумала Ірина, і плечі її опустилися.

— Так не годиться, — сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись із легкодухістю. — Гарна собачка… Як звуть песика?

— Джина.

— У-у, гарна… Гарна собака, очі розумні… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловіка. Ти цього хочеш — ти його повернеш…

Катя відсунулася на лавці.

— Не називай її «сонечку», «кицю» або «зайчику», — півголосом сказав демон. — Невже важко здогадатися?

Ірина зціпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дівчини:

— Думаєш, мені це вперше? Та я й таким допомагала! Знаєш, скільки щасливих пар живуть, біди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаєш…

Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.

— Отже, свекруха померла, ви з чоловіком посварилися, тепер тобі треба…

— Мені від вас нічого не треба, — крізь зуби сказала Катя.

Ірина подивилася на фото у своїй руці. Звела очі:

— Тоді чому не йдеш?

Катя знизала плечима й підвелася. Відразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.

Ірина залишилася сидіти.

Катя, намотавши на руку повідець, підтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сиділа, закусивши губу.

— Дурна, — повідомив демон.

Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.

Катя зупинилася перед світлофором. Червоний, червоний, повз неї проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…

Зелений.

Пішоходи, скільки їх було, покрокували по «зебрі». Катя підняла ногу — й поставила назад.

Озирнулася через плече.

Повернулася й пішла назад, до зупинки.

— Навчи вченого, — сказала Ірина зі стриманим торжеством.

Їй дуже хотілося брудно нагрубіянити демонові. Але вона боялася.

Ірина триста років не бувала в «Макдональдсі» й не любила його, але вибору в неї не було; заклад о цій порі був відносно вільним. Зграйка школярів галасувала в протилежному кутку, але навіть їхній галас не дратував — звучав життєствердно.

— Моя свекруха не померла, — сказала Катя. — Вона загинула.

— Як це сталося? — Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Каті за спиною, і його погляд Ірині дуже заважав.

— У неї стався серцевий напад за кермом, — Катя говорила неохоче, сама, здається, здивована своєю відвертістю. — Вона їхала з дачі, одна, машиною…

Дівчина замовкла. Ірина напружилась, відчуваючи за цим мовчанням важливе: