Марина Дяченко: Одержима

— Ну і?

— А перед цим ми з нею посварилися, — дуже тихо сказала Катя. — На дачі. Вона поїхала дуже зла.

— Почуття провини, — похмуро сказав демон за її спиною.

Ірина кивнула:

— Ти почуваєшся винною?

Катя відвела очі.

— І чоловік теж? Він тебе звинувачує?

Катя навпіл розірвала серветку.

— Стривай-стривай, — Ірина примружилась. — А як він дізнався про вашу сварку?

— Ми одне від одного ніколи нічого не приховували, — сказала Катя ще тихіше.

— Дурна, — з тугою сказав демон. — Ну що за молода ідіотка…

— Ти мені заважаєш! — Ірина різко підвела голову; Катя подумала, що репліка адресована їй, і лице в неї витягнулось. Наступної секунди вона впіймала Іринин погляд й обернулася через плече.

По проходу між столами віддалялася прибиральниця з ганчіркою.

— Ходить тут зі шваброю й заважає, — пояснила Ірина, червона й зла.

Катя опустила плечі, знову закрилася, пірнула в себе, і було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.

— Доля привела тебе до мене, — сказала Ірина якомога впевненіше. — Ти думала, що йдеш по інтерв’ю, по матеріал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобі життя врятувала…

Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стіл; Катя, повагавшись, узяла його.

— Натерпілася від свекрухи, так? — вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катині пальці торкнулися паперу.

Дівчина швидко звела вогкі очі:

— Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий і дуже любить… дуже любив маму. Я не хотіла його засмучувати. Я мовчала. Поїхали на дачу, Максові треба було повернутися раніше, йому на роботу… Вона його відвезла й приїхала назад. Слово за слово… Я їй виклала все. І вона мені все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кілька годин зателефонував Макс, що вона… вона…

Катя закрила лице серветкою, плечі беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; їй багато разів доводилося бачити, як ревіли жінки різного віку, бувало, й сама викликала чужі сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадіювати, і брати гроші за надію; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.

— Я тепер дачі цієї бачити не можу, — Катя говорила пошепки, борючись із риданнями. — Ми там не бували відтоді, як… Та це вже все одно. Максим… зі мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так і вийшло… Мені треба до туалету…

І далі прикриваючи лице, вона вислизнула в бічний коридорчик, щоб у вбиральні, у замкненому просторі, наодинці з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лід у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.

— Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опівночі, — сказав демон. — Тобі треба зняти з неї почуття провини й помирити з чоловіком. На все маєш дванадцять годин.

Ірина слухала, обм’якнувши, ніби злившись із кріслом, із підлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною інтер’єру, мовчазного й безмовного.

— Якщо впораєшся, відьмо, якщо опівночі вона буде жива… Тоді можна буде тебе привітати. Попрацюй заради цього, добре?

— А чом би не підсипати їй у чай снодійного? — Ірина підвела голову. — Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опівночі стрибнути з даху?

Демона пересмикнуло від відрази:

— Шарлатанка ти. Липова відьма, простих речей не знаєш.

— А конкретно? — Ірина зціпила зуби.

— Їй треба змінити долю, — дуже серйозно сказав демон. — Це може зробити людина, самостійно прийнявши рішення. Якщо ти, дурна, її замкнеш, буде тільки гірше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й інших за собою потягне. Тебе — точно.

— Ясно, — Ірина зціпила зуби ще міцніше і встала.

— Ти куди? — демон насупився.

— До нужника! — вона гаркнула так голосно, що навіть школярі за дальнім столиком озирнулися. — Сподіваюсь, до жіночого туалету ти за мною не попрешся?

У туалеті не було нікого, крім Каті; дівчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.

«Шмаркачка, тютя. Мені б твої проблеми, — подумала Ірина, стискаючи кулаки. — Подумаєш, свекруха вбилася. Ти її ненавиділа — туди їй і дорога! Подумаєш, чоловік пішов. Мужиків навколо — зграї, тільки помани. Жонаті, нежонаті, розведені, бідні, багаті, багатіючі… Молоді, старі. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаєш та через свекруху журишся, і полізеш, скотино, на дах… Та й хрін би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»