Марина Дяченко - Одержима

Вона зайшла до порожньої кабінки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неї; нехай слабкі вмирають. Нехай стрибають із дахів. А я сильна, мені добре, життя влаштоване, і нема проблем! Не було до вчорашнього дня…

Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потім, закусивши губу, набрала повідомлення Віці: «Усе погано, викликай до контори санітарів з гамівною, я можу себе вбити».

Знову замислилася на мить; ні, не буває демонів у сірих костюмах із краваткою. А якщо бувають, то… Нічого не шкода, увесь світ летить догори дриґом. Будемо вірити в гострий психічний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.

Вона написала ще одне повідомлення, навздогін: «Це не жарт! Вікусю, виручай!»

Катя тихо висякалась у себе в кабінці. Добрий знак: зібралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальників — і зустрілася очима з демоном.

У дзеркалі.

Там же, у дзеркальних глибинах, відчинилися двері і зайшли дві незнайомі жінки. Розмовляючи, вони пройшли далі, не зважаючи на чоловіка у жіночій вбиральні.

Ірина зобразила усмішку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтіли, то трохи. Демон нічого не сказав — тільки дивився підозріливо.

Вона повернулася за столик раніше від Каті. Демон ішов по п’ятах. Ірина сіла, посміхнулася, легко закинула ногу на ногу:

— Зараз повезу її до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…

— Нема часу, — прошелестів демон.

— Мені краще знати, — впевнено заявила Ірина. — Я відьма, я їх усіх наскрізь…

Її рука, раптом здобувши власну волю, схопила зі стола зубочистку. Ірина не встигла їй завадити, і, напевно, не змогла б: її права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лівої — між великим і вказівним пальцями. Ірина верескнула; всі люди, скільки їх було в залі, підстрибнули на стільцях і обернулися.

Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою крові, що скотилася на зап’ястя й далі, під рукав.

— Не треба, — прошепотіла ледь чутно. — Зроблю, як ти скажеш. Куди її везти?

Стежкою, з обох боків порослою лопухами, вони пройшли від хвіртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулі роки перетворили на газон, а потім забули й геть запустили. Трава росла тут упереміш із буйними бур’янами, а незарослим лишилося єдине місце — бетонна опора для пляжної парасолі.

— Навіщо ми сюди приїхали? — запитала Катя. У руці в неї побрязкувала зв’язка ключів.

— Навіщо? — голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.

— Тут ключове місце їхніх відносин, — відгукнувся демон. — Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собі. Усвідомити, що немає її провини…

Рука, проколота зубочисткою, боліла. Ірина поморщилася.

— Тут вони бачилися востаннє, — знову заговорив демон.

Ірина різко зупинилася, розкинула руки, звела лице до білого похмурого неба:

— Тут! Тут ви бачилися востаннє!

Катя помовчала секунду. Потім зізналася:

— Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоїте. Як ви дізналися?

У будинку було задушливо й запилюжено. Вікна затягло павутинням. На поличці біля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торішньому серпні. На кухонному столі валялися старі газети, пластикові стаканчики, самотньо лежав на блюдці засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвіст померлої миші.

— Ніколи цієї дачі не любила, — сказала Катя. — Я б краще до лісу з наметом або на море. Але вона казала — на дачу, і ми їхали на дачу…

«Як я тут опинилася?» — з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:

— Ох, як тут багато негативної енергії назбиралося.

Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помічала. Він дивився й, здається, обнюхував предмети, але ні до чого не торкався руками. «Мабуть, він безтілесний, — з іще більшою тугою подумала Ірина. — Але мацати, щоб переконатися — нехай його наші вороги мацають».

— З’ясуй — свекруха хворіла? — сухо, голосом слідчого почав демон. — Була на обліку в кардіолога? Скільки їй було років? Скільки часу минуло від сварки до аварії? Коли настала смерть? Чи робили розтин, і якщо так, то де?

— Надто багато запитань, — пробурмотіла Ірина.

У неї в кишені задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвітився Вічин номер.

— Хто це? — спитав демон.