Марина Дяченко - Одержима

— Там аркуш паперу! Підніми! Скоріше!

Крекчучи й стогнучи, Ірина зіп’ялася на ноги. Катя відскочила, ніби її вітром звіяло, і, часто озираючись, відступила до хвіртки. «Яка міліція? — подумала Ірина. — Де тут охорона? Єдина твереза думка у всьому цьому потоці: якщо зв’язати мене й запхнути в гамівну сорочку, я не зможу себе бити й калічити, я не полізу на дах услід за цією божевільною…»

Катя йшла. Покинувши будинок із навстіж розчиненими дверима, не піднявши з землі ключів, вона відступала до автобусної зупинки, йшла вулицею, і голова її виднілася вже над краєм паркана: Катя шукала хоч якоїсь допомоги. Ірина насилу уявила, як за нею женеться, як наздоганяє, скручує… Як та виривається й верещить…

— Відьмо, ти хочеш жити? Подивися, що там за лист!

Вона вирішила цього разу послухатися демона. Морщачись, піднялася на ґанок. Катя завмерла на безпечній відстані — на вулиці, біля сусідньої ділянки; Ірина зазирнула у відчинені двері.

Картонний перекидний календар, що стояв на поличці біля дверей, гепнувся від удару дверима, і серпень змінився груднем. З-під календаря — а звідки ж іще? — вилетів пожовтілий аркуш паперу з блокнота в клітинку.

На папірці було написано розгонистим почерком: «Катерино, пробач мені, що я на тебе накричала. Я тебе розумію, зрозумій і ти мене: два дні тиск стрибає, голова розривається. Приїду додому — перетелефоную. Є. М.»

Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.

Вони трималися за руки!

Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.

Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.

Крісло навпроти було порожнім — всім здавалося, що дивна жінка напивається на самоті. Насправді ж навпроти Ірини розташувався демон у сірому костюмі. Якби йшлося про людину, можна було б упевнено сказати: він в ейфорії.

— Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала — вже після смерті…

Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.

— А що тобі до цієї Каті? — запитала вона, жуючи сир. — Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?

— Ні, — демон перестав усміхатись.

Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:

— А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?

Демон наїжачився:

— Не твого розуму діло!

Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.

Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи — Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…

— Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, — сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.

Годинник на стіні показував двадцять першу п’ятнадцять.

— Ще годинку вони посидять, — продовжував коментувати демон, — а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.

— Свічку потримаємо, — не змовчала Ірина.

— Якщо треба, — суворо відгукнувся демон, — то й потримаємо, не турбуйся!

Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.

— Звір ти, — пробурмотіла вона сонно. — Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…

— А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?

— А чого її треба жаліти, а мене ні?

Демон похмуро посміхнувся.

— Я додому піду, — пробурмотіла Ірина.

— Підеш, коли я дозволю.

— А закурити можна?

— Ні! Ти покинула курити, запам’ятай!

Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:

— Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?

Демон мовчав.

— Хто знає ім’я демона, той має над ним владу, так? — Ірина була рада виявити поінформованість.

— Мене звуть Олег, — раптом сказав її співрозмовник.