Марина Дяченко - Одержима

— Що тепер робити? — Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася остання поділка: ще трішки, і апарат розрядиться.

— Молитися, — сказав демон, і від звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. — Заупокійну читати. Я тобі ще вранці сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегідь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби її втримати?!

Під його напором Ірина наїжачилася — з останньої сили:

— Що я зробила?! Та я цілий день тільки те й робила! Я її хіба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо гріха не боїться і нікого їй не шкода, то нехай стрибає!

Демон зробив крок уперед — і раптом навис над Іриною, безжальний і страшний:

— А тобі когось шкода? Що ти знаєш про життя і смерть, цвіль? Що ти знаєш про самогубців? Коли ніщо не прив’язує до життя, лише біль, коли тільки й чекаєш, щоб це швидше закінчилося?!

Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до ліхтарного стовпа; люди навколо мали її за божевільну.

— Ніщо не прив’язує, — пробурмотіла Ірина.

І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобі; демон тут був ні до чого.

Катя нерішуче піднялася на чуже горище. Тут було відносно чисто й просторо, пахло пилом і вологою, пахло вітром великого міста. Працівники робили свою справу, поспішали, підсвічуючи ліхтарями, і якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неї забули.

Вона мала вигляд пристойної дівчини. Спокійної, впевненої в собі, забезпеченої, нормальної дівчини, якій захотілося подивитись, як пораються працівники на даху і чи правильно встановлено тарілку…

Вона відійшла в тінь. На даху було таємничо, як у дитинстві; лісом стояли антени, великі й малі. Працівники квапилися, матюкалися, водили променями ліхтарів; Катя відійшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася — наче її ніколи т/т і не було.

Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проїзну частину. Хтось вилаяв її, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…

Нарешті зупинилися пошарпані «Жигулі».

На годиннику у водія було пів на дванадцяту.

Катя ніколи не боялася висоти. Тепер це було як ніколи доречно.

Вона стояла майже на самому краєчку, милуючись містом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й білими. Усе відбувалося само собою; так і треба. Так легко; скинути біль, мов ношу. Вимкнутись, наче зіпсований прилад. Нічого нема, нічого нема, порожнеча…

Ірина бігла через двір, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.

Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Після довгої безплідної атаки він затих, а тепер знову вібрував у кишені куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечі, у безчассі й бездумності, що поглинули Катю, цей рух — і цей звук — здалися раптом важливими.

Відстрочка? Хвилина, дві?

Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонує, натиснула кнопку:

— Алло.

І раптом почула.

Вона сиділа на кам’яній підлозі, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.

А собака, почувши своє ім’я — забута собака, яку сьогодні ввечері не виводили — скиглила й дряпала двері зсередини пазурами, гавкала, скавчала і кликала.

— Джина, — хрипко повторювала відьма. — Джина…

— Джина, — прошепотіла Катя в слухавку.

Навряд чи собака її чула — радше, відчула і зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.

Телефон вирвався з Катиної руки й полетів униз, у порожнечу. Дівчині здалося, що вона дивиться на нього довгі хвилини — як він падає зі страшної висоти, як свище вітер, як наближається чорна земля…

Телефон упав на асфальт.

По всьому місту пробило північ. Запищали електронні годинники, застукали баштові, електронні злилися в серію нулів.

Точка відліку.

Ще через годину Катя сиділа в нічному дворі, на лаві, стискаючи в руках повідець, а Джина сиділа поруч, не наважуючись відійти ні на крок.

— Пробач мені, — шепотіла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.

І підводячи лице до неба, повторювала:

— Пробач мені…

У будинку світилося всього п’ятеро чи шестеро вікон. Спустився сусід, хазяїн Румпеля; поставив йорка на землю поруч із Джиною. Маленький пес здивувався.

— Можна? — запитав сусід.

Катя кивнула. Він сів поруч із нею, пліч-о-пліч; між їхніми ліктями було кілька сантиметрів.

— Ви сьогодні дуже пізно, — сказав сусід. — Я подумав… Краще б вам тут самій не сидіти.