Марина Дяченко - Одержима

Ірина на секунду протверезіла:

— Демон Олег?!

— Для тебе Олег Васильович, — відрізали з крісла навпроти.

Ірина помовчала.

— Ти б відпустив мене, Олегу, — сказала нарешті. — Що я тобі зробила?

Демон дивився повз неї — на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…

Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.

Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона — в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.

Очі в демона Олега були моторошні — жовті. З вертикальними зіницями.

— За любов, — Ірина підняла келих із залишками вина на дні. — Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?

Демон мовчав.

— Розкажи мені про себе, — не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. — Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?

Демон мовчав, але очей не відводив.

— Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво…

Демон звів кутики губ.

— Добре, — Ірина зітхнула. — А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?.. Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?

Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:

— А ти сама як думаєш?

— Ніяк, — зізналася Ірина. — Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.

— Ти відьма.

— Та яка я відьма, — Ірина зітхнула. — Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…

— А ким ти мріяла стати в дитинстві? — раптом запитав демон. — Відьмою?

— Лікарем, — зізналася Ірина.

— Нащо?

Ірина задумалася.

— Нінащо. Просто так.

— Допомагати людям?

— Ну що ти за… — Ірина осіклась. — Яке там — «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько — алкоголік, мати — п’яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!

Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима — заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.

Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. їх зустріне Джина.

Вона засміялася.

З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.

Тихенько грала музика. Макс сидів упівоберта, лицем до виходу з туалету, куди пішла Катя; не бачачи її, він розмовляв по телефону. Крізь тихий шум і ніжну музику до Каті спершу долинула інтонація — муркотання. М’який рокіт. Мед і вершки, шовк і оксамит, голос закоханого чоловіка.

А потім вона почула слова.

— Сонечку, — говорив комусь Макс, — сьогодні ніяк, я зайнятий. А завтра обов’язково. Люблю, люблю, моя пташко. На добраніч і до завтра.

— …Ти знаєш, що таке робота в цій поліклініці? За копійки? Ну й послала я все якнайдалі, пішла туди, де гроші… Тобто я думала, що там гроші… Як я прийшла, та фірма накрилася… Ой, нащо я це все розказую? Воно тобі треба? Ти про Катю турбуєшся, вона з просунутих, і почуття в неї просунуті: любов там, благородне почуття провини… Куди мені!

Ірина озирнулася.

Макс сидів, поклавши на край стола телефон, і в позі його було нетерпіння. Макс дивився на вхід до вбиральні; звідти вийшла одна дама, потім друга, але Каті не було.

— Де вона? — насторожено запитав демон.

Максим подивився на годинник.

Ірина встала, на ходу тверезіючи:

— Рахунок, будь ласка.

Карбуючи крок, вона зайшла до жіночого туалету. Неделікатно обвела поглядом дівчину біля дзеркала та літню даму з серветкою в руках, зазирнула до порожніх кабінок.

Пройшла прибиральниця — зайшла в одні двері, вийшла в другі. Ірина, неначе собака-шукач, вийшла до критої оранжереї, тупо оглянула риб в акваріумі, обернулася до гардероба…

І встигла побачити в прорізі дверей, перш ніж вони зачинилися, знайому фігурку.

У центрі міста завжди свято. Катя йшла в юрбі, серед рекламних вогнів, серед ліхтарів та фар, серед квіткових кіосків, серед вітрин і туристів, містом, де навіть опівночі не видно зірок через усюдисуще світло. Катя любила світло. І зараз, на світлі, їй було добре й спокійно.