Марина Дяченко - Одержима

— Час іде, — демонові плювати було на Вічині материнські амбіції. — Кожна секунда на вагу золота. Жени її!

— Тоді йди, — бадьоро сказала Ірина, забувши, що після таблетки їй годилося б бути млявою й сонною. — Допоможи їй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

— А як же ти?

— А мені ще пристріт насилати, — згадала Ірина.

Віка потемніла на виду. Підібгала губи; виклала на стіл загорнуті в папірець гроші:

— Цей мужик десять тисяч залишив!

— І воно того варте, — Іринин голос посуворішав. — І… ось. На, ти заробила. Потім зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Віка остаточно забула про свою підозріливість. Можливо, наказові нотки в Ірининому голосі переконали її, що з відьмою все гаразд, а може, гроші перемкнули в голові крихітний важілець; хай там як, а Віка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона і, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

— Іринко, ти б той пристріт… Усе-таки не треба, га?

— Але ж він заплатив. Нам же гроші потрібні, — Ірина не втрималася, щоб не підколоти.

Віка зітхнула:

— Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарні, — подумала Ірина. — А сьогодні вірить у моє чаклунство, як вірять коханцеві, котрий сто разів зраджував».

— Тебе попідганяти? — крізь зуби поцікавився демон.

— Добре, — квапливо сказала Ірина Віці. — Не назавжди. Я ж не звір.

Віка кивнула, відчинила двері — і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:

— Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.

— Ага.

— Якщо стане погано — викликай «швидку».

— Ага.

— І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…

— Жени її! — страшно гаркнув демон. — Або гірше буде!

— Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, — сказала Ірина, звівши очі до стелі. — Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.

І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.

Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.

— Я тебе слухаю, — вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.

— Фотографія, — нагадав демон.

Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.

Багатозначний жест.

— Ну і?

— Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.

— Як це — хтось із них?

— Хтось із цих, на фотографії, — голос демона пролунав утомлено. — Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.

— Краватка з Міккі Маусом?!

— Що, ніколи таких не бачила?

Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата — у светрі, блондинка — у блузці. Ніяких краваток.

— І що ти від мене хочеш?

— Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.

— Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.

— Тобі нема за що дякувати, — процідив демон. — Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.

Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.

— Якщо до четвертої ранку ти не розв’яжеш проблеми самовбивці… — голос демона звучав, як із пекла.

— І Міккі Мауса…

— Так. Якщо ти не розв’яжеш цієї проблеми — повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.

— Тоді я краще піду до шизарні, — твердо сказала Ірина.

— Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов’язку.

— Ага, — Ірина розтягла губи. — Дохідливо…

Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:

— Ряту…

Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворі з візочками, та клієнтів нотаріуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроці в Ірини підкосилися ноги, а в горло наче хтось із силою ввігнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон підійшов і присів поруч навпочіпки.