Марина Дяченко - Одержима

— Порнуха! — з викликом сказав клієнт. — Але на замовлення, індивідуально, розумієте?

— Розумію, — Ірина прискалила око. — Вдалі залишаєш собі.

— А вона залізла до мене в камеру й скачала мою добірку, — важко, ніби шпурляючи каміння, заговорив чоловік. — І виклала в мережу.

Затріщав ґнотик свічки.

— Ох, тяжка справа, чоловіче, — пригніченим голосом сказала Ірина. — 3 Інтернету ніяка відьма тобі не позбирає… Що з воза впало…

— Знаю, — погляд став колючим. — У мене тепер проблеми з клієнтами. Великі проблеми.

— Можна очі відвести, — подумавши, запропонувала Ірина. — Хто тебе не любить — щоб забув про тебе. Спершу свічку в церкві поставити й помолитися за їхнє здоров’я, а потім…

— Не треба! — чоловік стис у кулак руку на коліні. — Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей — готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася — просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

— Я хочу, щоб вона мучилася, — сказав чоловік, — щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

— Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум’я свічки, похитнувся череп.

— Я не хочу, щоб вона померла, — крізь зуби сказав чоловік. — Нехай помучиться.

— Фотографія є? — після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно — тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

— Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш?

Фотограф на секунду перестав дихати.

— Вибач, стара, — сказав хрипко, — не той папірець витягся.

— Перевіряєш? — Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. — Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

— А ти як думав?! — Ірина підвищила голос ще на півтону. — Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

— Дешевих трюків не треба, — злісно сказав чоловік.

Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З’явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась — і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

— Я на таке не купуюся, — голос клієнта здригнувся.

— А я не торгую, хлопче, — Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. — Забери свою фоточку.

Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, — жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.

— Ця? — строго запитала Ірина.

— Вона.

— Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.