Марина Дяченко - Одержима

— Фігня, а не адреса, — буркнула Ірина.

— Якщо я хочу записатися на прийом до відьми, але не хочу виставляти свої координати, — мудро почав демон, — я створюю нову скриньку, спеціально для цього випадку…

— Або пишу, що в голову стукне.

— Ні. Я ж не малолітній мережевий троль, я справді збираюся піти на прийом до цієї відьми. Отже, я зацікавлений у тому, щоб одержати інформацію… Просто напиши йому! Зараз!

Ірина, як загіпнотизована, набила в поле теми: «Новини від відьми Ірини». Потім, майже не замислюючись над змістом, однак шукаючи на клавіатурі кожну букву, настукала повідомлення: «На твоїй фотці — прокляття. Зателефонуй мені».

Вона залишила в тілі листа номер свого мобільного й надіслала повідомлення — можливо, в нікуди.

— Якщо лист повернеться — значить, скриньки нема, — сказав демон, ніби відповідаючи на її думки.

— І що тоді робити?

Демон мовчав.

— Ти знав, що в базі немає його телефону? — раптом запитала Ірина.

Демон мовчав.

— Чому ти мені не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам’ятав номер його машини? Він же єдина ниточка! Чому ти…

— Через те, що я вселився в тебе! — гаркнув демон. — Я знаю те, що знаєш ти, дивлюся твоїми очима і слухаю твоїми вухами! Якби я міг сам щось довідатися — не став би бруднитися!

— Використовувати мене — значить бруднитись? — тихо уточнила відьма.

— Саме так, — демон пройшовся по кухні.

Ірина опустила очі. Поки демон лякав її, мучив, знущався — можна було прикидатися покірною і шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом відчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, — подумала вона, щоб подолати лють. — Я знайду, як помститися. Він ще не знає, з ким завівся».

Зціпивши зуби, вона перевірила пошту, раз і вдруге. Лист не повернувся.

— Принаймні скринька існує, — сказав демон.

«Але відповіді нема, — подумала Ірина. — Може, він створив собі електронну адресу на один раз та й забув про неї?»

— Я помилився, — визнав демон, помовчавши. — Я пам’ятав, що з Катею минулося легко… Ми її знайшли просто.

«Нічого собі “просто”», — подумала Ірина, але нічого не сказала.

Фото застілля лежало на клавіатурі. Крім пляшки мартіні, того дня гостям запропонували бутерброди з ікрою, нарізку сирів, салат зі свіжими овочами, заливну рибу…

— Що вони святкують? — запитав демон.

Ірина знизала плечима:

— Не Новий рік — це точно, на Новий рік люди вдягаються інакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тільки…

Вона замовкла, вдивляючись у знімок. Те, що її зацікавило, ледь потрапило в кадр — самим краєчком.

— Це Великдень, — сказала вона впевнено. — Ось паска на столі. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квітня.

— А що, як це торішній знімок?

— Яке це взагалі має значення?

Демон не відповів. Ірина знову перевірила пошту — лист не повернувся, але й відповіді не було.

— Глухий кут, — сказала вона крізь зуби.

— Не глухий кут, — демон зупинився в неї за спиною. — Хто ці люди? Що ти про них знаєш?

— Цей білявий — бабій, — знехотя почала Ірина. — На вигляд — здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Років йому близько тридцяти, за професією — офісний щур…

Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухні й сів перед відьмою. Його лице з уважного стало недовірливим, потім здивованим.

— Самотній, обручки на пальці немає… звісно, — Ірина, мружачись, дивилася на фото. — Найімовірніше, ви наймає квартиру. Однокімнатну. П’є… середньо. Незадоволений життям. Розраховує на цю чорненьку дівицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дівиці, йому нічого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дівчина. Трішки за двадцять. Незаміжня. Дурненька. Але добра. От іще: вона постувала принаймні два тижні перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишається собою… Не студентка. Освіта середня. У цій компанії постійного бойфренда не має… Найімовірніше, в пошуку. Але білявий її не влаштовує.

Ірина помовчала.

— І козі ясно, — сказала повільно, — що дівчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трішки мимо… значущо.

— Як ти знаєш, що вона постувала? — подав голос демон. — Я тобі не клієнт. Не мороч мені голову.

Ірина й не подумала відповідати.

— Тепер блондинка… Руку поклала на плече дівиці, що означає ця рука? Ніякого сексуального підтексту. Радше, неусвідомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мій. Підсвідомо відчуває в дівчині суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трішки поправилася за минулі місяці: сидячий спосіб життя, коктейлі, тістечка, — Ірина перевела подих. — Вирішила худнути, тому на тарілці в неї тільки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вішаються ні за яких умов. Таким чином, під підозрою двоє: дівчина й грибок. Причому дівчина на першому місці.