Марина Дяченко - Одержима

— Життя — чудова штука, Ірино, — в його голосі почулися дивні, ностальгійні й водночас страшні нотки, аж дрож пройняв. — Чи не так?

Він поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи маріонеткою на хрестовині; Ірина засмикалася на підлозі, здіймаючи й опускаючи руки та ноги.

— Життя чудове, — демон різко встав, і Ірина встала услід за ним, цілковито втративши контроль над тілом. — І так добре дивитися на світ розплющеними очима, — скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столі.— Ах, які яскраві барви, як світить сонечко…

Корячись чужій волі, Ірина схопила ножиці, повернула лезами до себе й піднесла до обличчя. Від жаху до неї повернувся дар мови.

— Олегу, — пробурмотіла вона благально, — не треба. Я все зроблю.

— Двоє очей — розкіш…

— Олегу! — заверещала Ірина. — Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножиці завмерли за кілька міліметрів од вибалушених від жаху очей. Потім рука її впала батогом, ножиці випали, і Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

— Візьми фотографію, — скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Білобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

— Невже тобі їх не шкода? Невже не цікаво, чому людина, у якої є все, раптом вирішує… поквитатися з життям?

— Дуже цікаво, — пробелькотіла Ірина.

— Брешеш.

— Мені їх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нічого не сталося…

— Лицеміриш, — гірко визнав демон.

На кухні задзвонив відьмин мобільний. Ірина не поворухнулася, так і сиділа з фотографією в руках; телефон дзвонив і дзвонив.

— Відповідай, — сказав демон. — Це може бути важливо.

Ірина послухалась, як автомат. У кухні було відчинене вікно; Ірина з тугою глянула у двір — там зараз було стільки народу, що жінці, яка раптово випала б із вікна другого поверху, не дозволили б заподіяти собі шкоду. Викликали б «Швидку», і ага: рецидив, палата, довгі рукава…

Номер на дисплеї висвітився туманно знайомий, але не Вічин.

— Алло, — сказала Ірина дерев’яним голосом.

— Ірина? — заговорила дівчина на тому кінці дроту, і відьма моментально впізнала голос.

— Катя, — пробурмотіла вона, від подиву трохи збадьорившись.

— Так, це я… Я так і не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували мені життя.

— Та ні, — Ірина захекалася. — Я просто…

— І… навіть більше, — Катин голос затремтів. — Якби не ви, я б зробила величезну дурість… і підлість. Ви мене врятували. Просто знайте це, от і все.

— Е-е, — сказала Ірина.

— Я вас ніколи не забуду.

І Катя від’єдналася. Відьма обережно поклала апарат на край стола.

— Бачиш, відьмо, — сказав демон. — На твоєму рахунку добра справа. Тобі зарахується.

Ірина помовчала. Подивилась на свої долоні — вони досі тряслися. Звела очі; демон стояв за три кроки, як і раніше схрестивши руки на грудях.

— Олегу, — сказала відьма, — хто тобі… — вона подивилась на телефон, — Катя?

— Ніхто.

— Тоді чому ти її врятував?

— Це ти її врятувала.

— Добре, — Ірина помовчала. — Я спитаю по-іншому… Як ти дізнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?

— А оце, — демон дивився їй у вічі, — не твоя справа.

Ірина проковтнула клубок:

— Добре. Я питаю, бо, якби ти точно міг сказати, хто на цій фотографії, ну… має проблеми, нам було б простіше, е-е-е…

— Просто не буде, відьмо, — сказав демон. — Не сподівайся.

Отже, три різні людини. Ні імен, ні прізвищ, жодних підказок. На годиннику — чверть на першу; до останнього подиху самогубці залишилося шістнадцять годин і дві хвилини.

— Де це має статися?

— Не знаю.

— Хоч щось ти знаєш конкретно?

— Фотографія. Краватка з Міккі Маусом. Хтось із них. Усе.

Ірина пройшлася по кухні, розминаючи пальці, наче фокусник перед виступом. Відкрила Вічину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:

— Віка? Цей мужик, що останнім приходив, записувався по телефону?

— Ні, — відгукнулася в слухавці Віка. Чутно було, як шумить мотор і грає в маршрутці «Радіо Шансон». — Записався на сайті. Можеш подивитись… А навіщо?

— Для діла, — відрізала Ірина. — Ну все, вибач.

— Допомогти тобі?

— Сама впораюся.

Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свій сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останній відвідувач зареєструвався на форумі під невимовним ніком і залишив для зв’язку електронну адресу, схоже, одноразову — ім’я скриньки звучало дико, безглуздий набір букв і цифр.