Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Інна визнала, що в моїх словах, мабуть, є чимала частка істини.

Відрекомендувавши своїх нових подруг, Малвіну та Ґіту, Леопольд негайно забрався до Інни на коліна, зручно вмостився там і спрямував через стіл погляд на Сандру. На його писку з’явився вираз, еквівалентний приязній усмішці в людини.

— Гадаю, вас знайомити не треба, — промовила Інна.

— Авжеж ні, — відповів Леопольд. — Ми вже знайомі. Я перший зустрів Сандру та Віштванатана, коли вони щойно під’їхали до замку.

— Маю надію, ви сподобались одне одному, — за звичкою сказав я, а вже наступної миті злякався своїх слів. Наш кіт, щира душа, ніколи не криється зі своїми почуттями і без вагань каже людині просто в очі, щó про неї думає.

На щастя, він ствердно промурчав:

— Певна річ! Особливо мені сподобалася Сандра. Чудова дівчина, нітрохи не егоїстка.

Егоїстами Леопольд називав тих, хто не приділяв його персоні належної уваги. Егоїстів він дуже не любив.

Сандра лагідно всміхнулася йому:

— Дякую на доброму слові, котику.

Інна спробувала продовжити розповідь у Леопольдовій присутності, але це була невдала ідея. Кіт раз по раз устрявав у розмову, всіляко підкреслюючи свою визначальну роль у наших пригодах, тож наступні чверть години ми говорили винятково про нього. Врешті-решт Інні урвався терпець, і вона, попри відчайдушні протести Леопольда, спровадила його геть. Слідом за ним пішли Лаура та Беата, а Ґіта й Малвіна залишилися зі своїми господарями. Вони нам ніскілечки не заважали, тому ми без проблем довели нашу історію до кінця.

Після цього в кімнаті запала тиша. Ми запитливо дивилися на Сідха, очікуючи від нього коментарів, але він говорити не квапився. Мовчала також і Сандра — вочевидь, не наважувалася висловити свою думку раніше за старшого колеґу.

— Ну що ж, — за двійко хвилин озвався Віштванатан Сідх. — Дуже цікаво, надзвичайно цікаво… Я, либонь, утримаюся від поспішних висновків, спершу добренько обдумаю все почуте. Але можу вас заспокоїти: хай які плани мав щодо вас Метр, це не те, чого ви так боїтеся. Він не передав вам своєї частки Вселенського Духу.

Ці слова були для нас, як бальзам на рану. Те ж саме казав нам учора герцоґ, проте його висновки ґрунтувалися лише на загальному враженні від короткого знайомства з нами. А тепер ми почули думку компетентного фахівця, який підтвердив інтуїтивний здогад герцоґа і сповнив наші серця надією…

— Ви цього цілком певні? — про всяк випадок запитала Інна.

— Я в цьому переконаний, — відповів Сідх. — Це не припущення, а констатація незаперечного факту: ви не несете в собі Вселенського Духу — ні в явній формі, ні в прихованій. Ви ніякі не Великі, а просто вищі маги — люди з величезною чаклунською силою.

— Яку ми погано контролюємо, — зауважив я. — А втім, це ще півбіди. Ми з Інною принаймні усвідомлюємо свою могутність і намагаємось опанувати її. А от Леопольд навіть не підозрює про свої здібності… Гмм. З одного боку, це й на краще — мені страшно уявити, що б він накоїв, якби діяв цілеспрямовано, з усвідомленням власної сили. Але й його прихований потенціал украй небезпечний.

Це було ледь завуальоване прохання про допомогу. Одначе Сідх заперечно хитнув головою:

— Ви вже даруйте, вельможні панове, та я не ризикну чіпати вашого кота. Це питання професійної етики. І субординації, коли вже на те пішло. Метра більше немає, але залишився Залізний Франц… тобто Головний. — (Ми збагнули, що йдеться про Ференца Кароя, великого інквізитора та реґента Імперії.) — От нехай він і розбирається з Леопольдом.

— Гадаєте, він якось причетний до нашої історії?

— Не „якось“, а найбезпосереднішим чином. Я й раніше підозрював, що тут без нього не обійшлося, а ваша розповідь розвіяла мої останні сумніви. Тепер зрозуміло, чому Головний мало не сказився від звістки про вашу появу на Аґрісі. Він, мабуть, і не припускав, що ви так швидко знайдете вихід на Грані.

Сандра стрепенулася і спрямувала на Сідха здивований погляд.

— Вибач, забув попередити, — відповів той на її невисловлене (чи, може, висловлене подумки) запитання. — На останньому привалі, коли ти спала, зі мною знову зв’язався твій батько і передав наказ Головного. Тож наші плани трохи змінилися. Навіть не трохи, а досить істотно. — А нам з Інною Сідх пояснив: — Річ у тім, що сталося непорозуміння. Рівал де Каерден, мабуть, з обережності, не став повідомляти командорові Торічеллі, що зустрів аж двох нових вищих маґів — це ж бо справжня сенсація. Він обмежився тим, що охарактеризував вас, як дуже могутніх, але ненавчених чаклунів. Тому командор Торічеллі, коли надсилав повідомлення до Центральної Канцелярії, не думав, що це так важливо, і не позначив його грифом терміновості. Головний ознайомився з ним лише вчора — і негайно відреагував. Тепер мені доручено доправити вас не на Лемос, як було заплановано, а прямісінько до Вічного Міста.