Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Кроків за сімдесят Віштванатан Сідх дав знак зупинитися і ми здогадалися, що перебуваємо перед Вуаллю. А проте я, хоч як напружував свій маґічний зір, не помітив нічого особливого. Інна також.

— Нам ще багато чого треба навчитися, — скрушно констатувала вона. — У захваті від перемоги над Женесом та нечистю ми геть забули, що насправді мало що вміємо.

Тим часом Сандра, кинувши запитливий погляд на Сідха й отримавши у відповідь ствердний кивок, виїхала на кілька корпусів уперед і зупинилася з випростаними на рівні обличчя руками.

Ми з Інною відчули присутність чарів. Вони виходили від Сандри і були скеровані, як нам здавалося, в порожнечу. Дівчина плела перед собою якесь вигадливе мереживо з найтонших маґічних ниток. Маже все, що вона робила, було для нас справжньою китайською грамотою, а ті нечисленні дії, які ми ще так-сяк розуміли, здавалися нам цілковито позбавленими сенсу. І в кожнім разі, ми не змогли б повторити їх правильно. Сандра оперувала силами, як надзвичайно складним і делікатним хірургічним інструментом, а в наших руках маґія більше скидалася на важку кувалду чи сокиру лісоруба. Викликати вогняний вихор — будь ласка! Вдарити в дерево блискавкою — залюбки! А от робота, що вимагала тонкого, творчого підходу, давалася нам украй важко. Скажімо, лікування Йожефової рани відібрало в нас більше сил, аніж сутичка з Женесом.

— Сандра дуже пишається своїми успіхами, — тихо, але так, щоб ми почули, промовив Віштванатан Сідх. — У неї саме той період, коли чимраз виходить краще.

Врешті дівчина доплела своє примарне мереживо і плавно махнула правою рукою. В чистому безхмарному небі над нашими головами ліниво забурчав грім, легко запахло озоном. Перед Сандрою виникла веселка — і не така, яка зазвичай зустрічається в природі, не зависла в повітрі різнобарвна смуга з нечіткими краями, а радше така, яку зображають на своїх малюнках діти. Веселка була яскрава, виразна, вона починалася від самісінької землі, дугою здіймалася вгору, на висоту двоповерхового будинку, а потім, так само дугою, знов опускалася донизу.

Не озираючись, Сандра ляснула долонею по крупу Малвіни і проїхала під райдужною аркою. Я думав, що зараз вона зникне з поля нашого зору, проте цього не сталося. Сандра зупинилась, розвернула свою лошицю й гукнула:

— Готово! Можете їхати.

— Що ж, їдьмо, — сказав Сідх і без поспіху рушив з місця.

Перш ніж нукнути Леопольда, я швидко озирнувся назад. Герцоґ та його люди ще залишалися біля розвилки й дивилися на нас. Мабуть, вони вирішили зачекати, аж поки ми зовсім покинемо Аґріс. Я збирався востаннє помахати їм рукою, та потім вирішив, що зроблю це по той бік веселки, і потріпав Леопольдову гриву.

— Вперед, котику.

Леопольд слухняно потюпав до райдужної арки слідом за Сідхом. Поруч їхала Інна, а за нами — Штепан та п’ятеро загорян. Йожеф поки не рухав фургон з місця, очікуючи, коли ми звільнимо йому дорогу.

Моє серце закалатало перед зустріччю з невідомим. Те, що я не відчував попереду нічого незвичайного, ще більше посилювало моє хвилювання. Інна також помітно нервувала.

„Все гаразд,“ — подумки сказав я. — „Скоро все з’ясується. Скоро ми все побачимо… От зараз…“

Щойно ми опинилися під веселкою, як світ довкола нас миттю змінився. Видовище, що відкрилося нашим очам, суперечило всім законам фізики і просто здоровому глуздові. Ми ніби перенеслися на величезну… ні, одне уточнення — на нескінченну ковдру, зшиту з клаптів тканини різного кольору, розміру, форми та текстури. Ми досі перебували на лузі, неподалік від розвилки трьох доріг, і бачили герцоґа з його людьми, які, в свою чергу, бачили нас. Однак те, що було далі — і драговина, і замок, і довколишні ліси, і селяни з худобою, — все це зникло, мовби його не існувало. Дорога, що вела до Шато-Бокеру, різко обривалася, і за нею, без будь-якого переходу, починався зарослий бур’яном пустир, який так само різко впирався в ліс. На сході було видно фраґмент якогось містечка — можливо, того самого, де ми з Інною провели першу ніч на Аґрісі й зустріли Чорного Емісара. На заході до нашого лугу притулилося інше пасовисько з отарою овець, за якими наглядав тринадцятирічний хлопчина; він дивився в наш бік, але нас не помічав. Час від часу то одна, то інша вівця підходила до краю видимого нам фраґмента і зникала, а інші вівці навпаки — з’являлися нізвідки. Поряд із пасовиськом був шматок моря, над яким туди-сюди ширяли чайки, а прямо перед нами знаходився клин озимого поля, затиснений між березовим гайком і стометровим відрізком ріки… Далі до цих фраґментів прилягали інші, на одних був у розпалі день, інші ховалися під покровом ночі, подекуди лише займався світанок, а десь уже вечоріло. Зіткана з клаптів земної поверхні Трактова Рівнина простяглася на північ і на південь, на захід і на схід аж до самого виднокола.