Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— І йти по ньому, — ствердно додала Інна.

— Саме так. Щоб іти кудись, треба бачити, куди йдеш. Орієнтування на Трактовій Рівнині з її нескінченною кількістю вимірів — справжнє мистецтво, якому навчаються все життя. Досвідчені чаклуни, як от пан Сідх, уміють так обрати шлях, щоб він був і коротким, і зручним. А я ще так не можу. В мене виходить або короткий шлях, або зручний.

Нарешті Рівнина заспокоїлася й знову стала нерухомою. Тепер нас оточували інші латки і, напевне, з інших Граней. Особливу увагу привертала до себе вервечка латок, що тяглася майже по прямій на умовний північний схід і зникала вдалині, огорнена блакитною імлою. Ці рівні безлісні ділянки землі, то порослі невисокою травою, то взагалі кам’янисті, являли собою непогану дорогу через Грані, яка так і просилася, щоб ми по ній їхали. Мені навіть на гадку не спадало, що це вийшло випадково.

— Шлях відкритий, панове, — промовив Сідх. — Готові їхати?

— Так, — відповів я, висловивши нашу спільну думку.

— То рушаймо, — сказав інквізитор і скерував свою Ґіту до вервечки латок.

Перш ніж поїхати за ним, я повернувся до розвилки, скинув капелюха й помахав ним у повітрі. Герцоґ та його люди вчинили так само. Леопольд коротко заіржав і, не чекаючи на мій наказ, поскакав слідом за Сідхом. За якусь хвилину ми перетнули межу сусідньої латки й залишили Аґріс.

Почалася наша подорож Трактовою Рівниною.

*

Ми їхали зеленими лугами й кам’янистими плато, засніженими рівнинами і піщаними пляжами. В небі над нами то яскраво сяяло сонце, то клубочилися важкі свинцеві хмари, то байдуже мерехтіли холодні зорі. З дня ми в’їжджали прямісінько в ніч, а з вечора — в ранок. Ми подорожували по всіх порах року і по різних ґеолоґічних епохах, світ довкола нас змінювався щокілька хвилин.

Прокладаючи дорогу через Грані, Віштванатан Сідх намагався уникати різких перепадів погоди, та навіть з усім його чималим досвідом це не завжди вдавалося. Кілька разів нам доводилося робити гак, щоб оминути латку з надто екстремальними кліматичними умовами — до таких належали тропічна злива, сорокаградусний мороз, ураганний вітер і тому подібне. Але якщо по латці можна було проїхати, не намокнувши до нитки і не промерзнувши до кісток, ми їхали прямо, щоб не кружляти Рівниною без крайньої потреби. Наш шлях і так був неблизький.

А загалом, попри всі ці дрібні незручності, початок подорожі виявився для нас надзвичайно приємним і захопливим. Упродовж першої години ми з Інною майже ні про що не розмовляли між собою і не зверталися з питаннями до Сандри та Сідха. Нам було не до того. Ми жадібно роззиралися довкола і вражалися розмаїтості світу, представленій на Рівнині у найнаочнішому вигляді. Ну, де ще джунґлі могли прилягати до тундри, а попоротневий ліс кам’яновугільного періоду — до мезозойських боліт?…

Загоряни, що їхали слідом за нами, переживали схожі відчуття. Трактова Рівнина цілком полонила їхню уяву, і на якийсь час ці молоді люди перетворилися на допитливих підлітків, що з захватом споглядали довколишні дива. А от Штепан, на відміну від своїх підлеглих, був цілковито незворушний, він їхав разом із Сідхом на чолі загону і дивився здебільшого вперед. Барон мав вельми поважний вигляд — як, на його думку, й належало начальникові почту знатних вельмож, суверенних правителів цілої Грані. Сьогодні вранці Інна жартома назвала його капітаном нашої ґвардії, а він удав, що не помітив іронії в її словах, і серйозно запевнив нас, що неодмінно виправдає виявлену йому високу довіру. Трохи згодом, коли ми залишились наодинці, я зізнався Інні, що мені сподобалася ця ідея і я був би радий, якби Штепан та його люди склали кістяк майбутньої ґвардії ґрафства Ланс-Оелі. Дарма що ми познайомилися лише п’ять днів тому, але вже встигли разом пройти через вогонь та воду, і пережите зблизило нас більше, ніж інших людей зближують довгі роки найтіснішої дружби. Інна цілком поділяла мою думку і зауважила, що своєю відповіддю на її жарт Штепан ясно дав нам зрозуміти, що згоден піти до нас на службу, якщо ми справді запропонуємо. Проте ми вирішили не квапитися з пропозицією — попереду було ще вдосталь часу.

Десь за годину після початку подорожі я виявив у себе перші ознаки пересичення дивами Рівнини, а ще через півгодини остаточно втомився від них — аж надто багато їх було для одного дня. А оскільки Інна виявилася витривалішою за мене і досі зачудовано роззиралася навсібіч, я вирішив не заважати їй, а став дослуховуватися до бесіди Леопольда з Сандрою, що їхала на півкорпуса попереду мене, урівні з головою мого кота… перепрошую, коня. Обоє розмовляли якоюсь якоюсь мовою, за звучанням дуже схожою на італійську (згодом я довідався, що вона називалась умбрійською і була рідною для Сандри). На жаль, я не знав італійської, а знання споріднених з нею французької, ґалійської та латини, мені не допомагало, тому я просто насолоджувався мелодійним Сандриним голосом і милувався її досконалою вродою. Як я вже згадував, Інна щодо цього не мала жодних претензій.