Олег Авраменко - Всі Грані Світу

— Тобто, — промовив я, — таким чином можна захистити від нечисті кожну Грань?

— За винятком Основи, — уточнив Сідх. — Природа Проривів на Землі дещо інша, ніж на решті Граней, це обумовлено її особливим положенням у світобудові. На Основі принципово неможливі глобальні Прориви, а локальні, не кажучи вже про регіональні, спровокувати надзвичайно важко. Однак за цю відносну невразливість доводиться платити — доступ нечисті на Землю не можна цілком перекрити.

— А на будь-яку іншу Грань можна?

— Атож. Саме так захищено всі сорок сім Граней, що входять до складу Імперії. На жаль, це все, що може дозволити собі Інквізиція, не на шкоду здійсненню своєї основної функції. Закупорювання всіх інфернальних каналів на одній Грані вимагає об’єднаних зусиль від двох до трьох сотень навчених чаклунів з повноцінним, інквізиторським даром. Після такої операції всі її учасники протягом кількох тижнів відпочивають, відновлюючи свої сили.

— Але ж ми вдвох… — почала була Інна, проте замовкла, зустрівшись із вельми красномовним поглядом Сандри.

— Ви, пані, з вашим чоловіком належите до особливої когорти чаклунів, — відповів Віштванатан Сідх. — Таких, як ви, на всьому світі трохи більше двох десятків. А точніше — двадцять три.

— І одним з них є Ференц Карой, — не спитав, а радше констатував я.

— Правильно, — кивнув Сідх. — Він, до речі, єдиний вищий маґ у лавах Інквізиції. Решта двадцять двоє — самі по собі. Вони дуже ревно відстоюють свою незалежність, у нашого ордену з ними непрості стосунки, проте ми не ворогуємо, а намагаємося співпрацювати. Зусиллями вищих маґів забезпечується захист ще шести десятків Граней. Та це лише крапля в морі, бо наразі налічується близько трьохсот тисяч світів, у кожному з яких чисельність населення перевищує десять мільйонів осіб. Я вже не кажу про малолюдні Грані, лік яким іде на мільйони. Той факт, що якась сотня Граней надійно захищена від Нижнього Світу, загалом для людства нічого не міняє.

— А раніше, за часів Великих, — запитав я, — таких захищених Граней було більше?

— Аж ніяк, — похитав головою Сідх. — Не більше, ніж зараз. Великі цим не займалися.

— Чому?

— Цього ніхто не знає. До Великих часто зверталися з таким проханням, але вони неодмінно відмовляли — без жодних пояснень. Я вважаю, що їх зупиняла проблема вибору. Не в силах захистити всі населені Грані (їх виявилося забагато навіть для Великих), вони не могли віддати перевагу одним Граням, лишивши без захисту інші, от і вирішили відмовляти всім. Людина на їхньому місці зробила б вибір, виходячи з суб’єктивних міркувань, ґрунтуючись на власних симпатіях та антипатіях, зрештою, просто обравши навмання. Але Великі були надто об’єктивні, надто неупереджені, надто справедливі… Як мені відомо, єдиний виняток було зроблено для Ланс-Оелі, коли Метр вирішив розмістити на цій Грані свою резиденцію.

Я кивнув:

— Тепер зрозуміло, чому там нічого не чули про нечисть.

Відтак настала наша черга розповідати, і почали ми з того, як Інна підібрала в під’їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, в неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі. Віштванатан Сідх та Сандра слухали нас дуже уважно, не перебиваючи. Герцоґ також намагався не пропустити жодного слова, дарма що вчора вже чув нашу історію. Я ще подумав, що його не так цікавлять наші пригоди, як те, що про них розповідає Інна. Слухати її було надзвичайно приємно, хоч би що вона говорила.

Десь на середині розповіді ми мусили зробити невелику перерву, бо з ранкової прогулянки повернувся Леопольд і став нявчати під дверима. Ми з Інною мали велику підозру, що з появою кота наша неквапна розмова перетвориться на базар, але вибору не було і нам довелося впустити його.

Леопольд з’явився не сам а в товаристві чотирьох одноплемінниць — Лаури, Рівалової кішки Беати і ще двох, що їх ми досі не бачили. Як виявилося, це були кішки-перевертні наших гостей — що, правду кажучи, трохи здивувало мене. Чомусь я був певен, що принаймні в Сідха буде кіт.

„Уяви лишень,“ — подумки прокоментувала цю обставину Інна, — „якою рідкістю мають бути самці перевертнів, щоб навіть лейтенант-командор Інквізиції мусив задовольнятися безсловесною кицькою!…“

„Можливе й інше пояснення,“ — зауважив я. — „Якщо решта котів бодай на половину такі нестерпні, як наш Леопольд, то стає зрозуміло, чому Сідх надає перевагу кішці.“