Олег Авраменко - Всі Грані Світу

Дівчині, супутниці інквізитора-індуса, на вигляд було років шістнадцять або сімнадцять, не більше. До того ж вона була надзвичайно вродлива — тією яскравою, досконалою вродою, яка на відстані зачаровує, а зблизька паралізує. Дівчина мала довге темно-каштанове волосся й великі карі очі, що дивилися на світ з милою дитячою безпосередністю. Її обличчя вражало бездоганною правильністю рис, а фігура — ідеальними формами. Дорожній костюм чарівної гості — червоні черевики, обтислі коричневі штани, довгополий зелений каптан поверх шовкової сорочки та ошатний синій берет — напрочуд вдало підкреслював її природну привабливість…

„Вгамуйся, Владе!“ — сердито осмикнула мене Інна.

Її невдоволення викликав зовсім не захват, з яким я дивився на дівчину, а вже згадані мною думки, що безконтрольно промайнули в моїй голові й надто відверто відбилися на обличчі. Такі вияви чоловічої зверхності з мого боку дуже дратували Інну, і щоразу вона давала їм рішучу відсіч. А що ж до мого захоплення красою дівчини, то вона вважала це цілком природним і ніскілечки не гнівалася, коли я заглядався на гарних дівчат. Інна була щиро переконана, що жіноча врода для того й існує, щоб нею милувалися. На відміну від багатьох жінок, моїй дружині не було властиве почуття ревнощів до чужої краси, і вона нітрохи не боялась опинитися в тіні іншої жінки. Бувши в міру гарною та привабливою, Інна не заздрила дуже вродливим жінкам, а радше співчувала їм — так само, як і негарним. Вона вважала, що й тим й іншим у житті доводиться непереливки, і казала в таких випадках: „Co za dużo, to nie zdrowo“.

Отож, ми з Інною дивилися на дівчину, а дівчина дивилась на нас — захоплено і навіть приголомшено. Я відчув, як вона обережно, мало не боязко, вивчає нашу ауру. Скориставшись цим, як запрошенням, я в свою чергу „промацав“ її. Маґічні ресурси нашої гості були добре організовані, можна сказати, розкладені по поличках, на кожен був наклеєний свій ярличок — одно слово, все видавало в ній навчену чаклунку. Та попри це, її дар був незрівнянно слабший за той, що його ми з Інною відчували одне в одному. З іншого ж боку, за своєю своєю силою дівчина на багато порядків переважала сільських відунів, яких ми зустрічали на Ланс-Оелі. Інших зразків для порівняння я не мав: Женес де Фарамон закривався від нас, ми з ним билися на смерть, а не гралися в квача, старший герцоґів син, як тепер я розумів, застосовував проти нас не так свою природну маґію, як силу, отриману від Нижнього Світу, а от зазирнути в ауру Рівала де Каердена я просто не наважився…

„Зате я наважилась,“ — відгукнулася на мою думку Інна. — „Коли ми втрьох відбивали натиск Женеса.“

„Ну і як?“

„Ця дівчина лише трохи слабша за нього. А потенційно, може, і сильніша — адже вона ще така молоденька. В кожнім разі, її маґія на рівні інквізитора… Ах, Владе! То хто ж тоді ми?…“

Питання було суто риторичним, і я не став нічого відповідати. Та й не знав відповіді.

Тим часом старший інквізитор, на якого попервах ми кинули лише побіжний погляд, продовжував спокійно роздивлятися нас. На відміну від своєї супутниці, він не робив спроб вивчити нашу ауру, а оскільки він був набагато старший за нас, я не наважився зробити це першим.

Герцоґ не втручався в цю німу сцену й чекав. Нарешті інквізитор, задовольнившись оглядом, запитливо зиркнув на герцоґа. Той швидко кивнув і, звертаючись до нас, промовив:

— Пане ґрафе, пані ґрафине, дозвольте представити вам високоповажного Віштванатана Сідха, лейтенанта-командора Інквізиції.

Віштванатан Сідх підступив до нас, енергійно потиснув мені руку, а Інні ґречно вклонився.

— Моя шанування, вельможна пані, монсеньйоре, — сказав він швидше французькою, аніж ґалійською. — Вельми радий нашому знайомству.

Ми з Інною запевнили його, що теж раді, — і нітрохи не покривили душею. Ми обоє почували величезне полегшення на думку про те, що вже не самі, що тепер нам є до кого звернутися за допомогою та порадою. І хоч я й надалі був переконаний, що наші пригоди тільки починаються, все ж тепер міг дивитися в майбутнє з оптимізмом. Найнеприємнішим у нашому становищі була його невизначеність, ми не мали жодного уявлення про те, що коїлося з нами й навколо нас, ми блукали в сутінках власного неуцтва, плутаючись у найелементарніших речах і щосекунди ризикуючи заподіяти шкоди і собі, й іншим. Я щиро сподівався, що старий досвідчений Віштванатан Сідх, який просто-таки промінився мудрістю і спокійною впевненістю, убереже нас від нових помилок і допоможе нам упоратися з нашою могутністю. Інна цілком поділяла мої сподівання…