Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Коза негайно припинила гонитву за кобилою й побігла до своєї охопленої вогнем господині, жалібно мекаючи на ходу.

— Повертай Карину, — промовив Марк, пильно стежачи за хатиною. — Свою задачу вона виконала.

Беатриса перекинула кобилу на кішку й наказала їй повертатися.

— І що тепер? — запитала вона.

Марк мерзлякувато пощулився — не від страху, а від холоду, що його він сам на себе нагнав, нейтралізуючи тепловий удар відьми.

— Не знаю, Беа, — розгублено відповів він. — Якби в хатині був хтось іще, він би напевно атакував нас, поки ми розбиралися зі старою. Ти точно ніде не бачила слідів?

— Точно.

— Гм, цікаво… — Марк поринув у глибоку задуму. — А якщо викрадачка скористалася Колодязем?

— Тоді кепські наші справи, — похмуро мовила сестра. — Не думаю, що зможу побачити, куди вона його проклала.

На цей час повернулася Карина і, підбігши до Марка, стала тертися об його ногу. Він узяв її на руки й притиснувся щокою до м’якої пухнастої шерсті. Кішка задоволено замуркотіла.

— От що, сестричко, ходімо туди. Нічого розумнішого я не придумаю.

— Твоя правда, Марку, — погодилася Беатриса. — Ходімо.

Він посадовив Карину на траву і сказав їй:

— Зачекай нас тут, гаразд? Нікуди не йди. Стережи Вулкана.

Збагнувши, що її збираються залишити, Карина жалібно занявчала.

— Ми ненадовго, — переконував Марк. — Зараз лише подивимося, що там усередині, й зараз же повернемося.

Кішка начебто повірила йому, згорнулась у траві клубочком і заплющила очі. Мар узяв до рук меча й випростався.

— Ну, ходімо.

Тримаючи меч напереважки і прикриваючи спину силовим щитом, він вийшов на відкриту місцевість і рушив до хатини, готовий до будь-яких несподіванок.

Чорна коза з тужливим меканням стрибала довкола зітлілих рештків своєї господині й не звертала на Марка ні найменшої уваги. Зате круки, ледь забачивши його, негайно кинулися в атаку. Щоб не розбиратися з кожним окремо, Марк скерував у гущу злобних птахів хвилю крижаного холоду. Близько дюжини круків, миттю перетворившись на шматки льоду, попадали на землю. А стільки ж уцілілих визнали за краще відлетіти на безпечну відстань.

До хатини Марк дістався без пригод і вже там зазнав нападу кози, яка, схоже, вирішила помститися за загиблу відьму. Він зустрів її ударом меча поміж рогів і розкраяв їй череп. Проте тварюка виявилася живучою і, попри смертельне поранення, змогла провести ще одну атаку, ледве не збивши Марка з ніг. Лише останньої миті йому вдалося відстрибнути вбік і вдарити в неї закляттям зупинки серця. Коза повалилася набік і, дриґнувши наостанок ногами, здохла.

— Знаєш що, — озвалася Беатриса. — Кинь-но цей меч і не спокушай долю. Маґія набагато надійніша. З відьмою ти впорався запросто, а з козою вирішив погратись і мало не догрався.

— Не в тім річ, Беа, — заперечив він, хоч і розумів слушність сестриних докорів. — Відьму я заскочив зненацька, і мій перший удар став вирішальним у всьому поєдинку. Вона просто не встигла зреагувати.

— Про це я й кажу. А якби ти кинувся на неї, махаючи мечем, вона б миттю тебе закатрупила. Тому, братику, кинь зброю й цілком покладися на маґію. Ну ж бо!

Зітхнувши, Марк устромив меча лезом у землю.

— Гаразд, умовила.

Він обійшов купу ще гарячого попелу, на яку перетворилося тіло вбитої ним відьми, обережно підступив до розчахнутих настіж дверей і зазирнув до середини. Хатина складалася з однієї великої кімнати, що слугувала її мешканці і за спальню, і за кухню, і за комірку. В кімнаті панував цілковитий безлад: великий дерев’яний стіл було захаращено немитим посудом, над яким із дзижчанням роїлися великі зелені мухи, на гнилій дощатій підлозі там і тут було розкидане козяче лайно, на ліжкові лежали зібгані простирадла, що либонь уже кілька років не знали прання. До всього іншого, з хати нестерпно смерділо гниллю, потом і нечистотами.

— Фу! — гидливо мовила Беатриса. — Як можна тут жити!

Долаючи відразу, Марк увійшов до хатини й роззирнувся. Його увагу негайно привернув відчинений люк у підлозі між стіною та пічкою, якого він з порогу не помітив. Очевидячки, в той самий час, коли коза здійняла ґвалт, господиня хатини перебувала в підвалі.

— Там, біля пічки! — сказала сестра.

— Так, бачу.

Він сторожко наблизився до люка й подивився вниз. Підвал був не менше трьох метрів завглибшки, туди вела полога дерев’яна драбина, нижні сходинки якої губились у темряві.

— Мені щось не хочеться туди потикатись, — сказав він.