Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Зненацька Маркові запаморочилося в голові. Перед його очима попливли різнобарвні плями, він похитнувся, стоячи навколішки, і мало не впав на дівчинку. Лише вольовим зусиллям йому вдалося зберегти рівновагу, він сперся руками об землю й повільно сів.

— Здається, я перестарався, Беа. Мені треба відпочити. Зовсім трохи.

Сестра не відповіла. Мало того, Марк раптом виявив, що не відчуває її присутності, до якої в останні місяці так звик, що почав уже сприймати Беатрисину особистість, як продовження власного „еґо“. А тепер у тому місці його внутрішнього простору, що ним він поступився сестрі, зяяла моторошна пустка…

— Беа, де ти? — панічно вигукнув Марк. — Відгукнись, люба, повернись! Не залишай мене, сестричко!

— Я тут, Марку, — почув він тиху відповідь і замалим не зомлів від полегшення. — Що сталося? Ти знепритомнів?

— Та начебто ні. Не схоже.

— А я, здається, знепритомніла. Щойно отямилась. Мене довго не було?

— Лише кілька секунд. Але я й зараз не…

Договорити Марк не встиг. Цієї миті дівчинка поворухнулась, її вії затремтіли, а щоки трохи порожевіли.

— Вона прокидається, Беа! — насторожено мовив він і про всяк випадок наготувався вдарити паралізувальними чарами.

Повіки дівчини повільно піднялися. Погляд її сіро-блактиних очей насилу сфокусувався на Маркові. Нараз вони сповнилися переляку й розгубеності. Пересохлі вуста ледь чутно прошепотіли:

— Ма… Марку… — І одночасно до нього прийшла зачудована думка сестри: — Я бачу твоє обличчя!…

— О, Господи! — приголомшено вигукнув він і схопив дівчинку за руку. — Це ти, Беа?

Нарешті в її погляді з’явилося розуміння. Вірніше, слабка тінь розуміння.

— Марку, це… — почала вона вголос, а закінчила вже подумки. — Це не сон? Ти повернув моє тіло?… Але як? Де знайшов його?

Упоравшись із першим шоком, Марк заперечно похитав головою:

— Ні, Беа, це не твоє тіло.

— А… а чиє ж то… — Вона осіклася; її обличчя спотворила грмаса жаху. — Боже мій! Тільки не кажи, що я… що ти вселив мене в тіло тієї дівчинки…

— Я нічого такого не робив, це сталося само по собі. Схоже, ми з тобою втрутилися запізно, коли відьма вже вбила дівчинку, а її тіло приготувала для вселення іншого духу — можливо, свого власного. І щойно я дав поштовх до його пробудження, воно тут-таки поєдналося з найближчою вільною душею — а нею виявилася ти. Думаю, так усе й сталося.

Беатриса спробувала встати. Марк допоміг їй набути сидячого положення й обняв за плечі.

— Як почуваєшся?

— Та так, поганенько. Голова паморочиться, слабкість у всьому тілі… в чужому тілі… Ой, Марку! Тепер я також викрадачка! Як і та, що вкрала моє тіло.

— Не кажи так, сестричко, ти нічого не вкрала. Ти зайняла тіло, що виявилося вільним і мало вмерти… А може, якби не ти, його б захопив нечистий дух, якому воно від самого початку призначалося. Можливо, він зараз кружляє поблизу нас і скаженіє з люті, що ти завадила йому втілитися. Гадаю, та дівчинка, хоч би хто вона була, задоволена, що її тіло дісталося тобі.

— Ти справді так думаєш? — з надією запитала Беатриса.

— Я цього певен. Постав себе на її місце й скажи: кого б ти обрала?

Сестра опустила погляд і прискіпливо оглянула свої нові руки, ноги, живіт.

— Все одно це неправильно. Мені не потрібне чуже тіло. Я маю власне, просто його вкрали. Я повинна знайти його й повернути собі.

— А якщо не вийде? Ми мусимо врахувати й таку можливість. Тоді, думаю, тобі буде краще жити в окремому тілі, хай і не твоєму. Хіба ні?

Беатриса невпевнено кивнула:

— Може, й так… — Вона знову подивилася на свої руки та ноги. — Але я знову стала маленькою дівчинкою. Мені це геть не подобається. До того ж раніше я була вродливою, а тепер…

— Ти й зараз вродлива, — запевнив її Марк. — Просто трохи брудна і тому здаєшся страшненькою. А вік не біда, з часом це минеться. Головне, що ти маєш своє тіло, я можу торкатися до тебе, дивитися в твої очі, говорити з тобою, чути твій голос.

— Це не мій голос, Марку. І дивишся ти не в мої очі. Й обіймаєш не мене.

— Ні, Беа, тебе. Хай ти в іншому тілі, але ти — це ти, моя сестра. І тіло, в якому живеш, не чуже мені.

Беатриса міцніше притислася до Марка.

— Але ми й далі шукатимемо моє тіло, правда ж? Ми зробимо все, щоб повернуто його мені… — Вона трохи відсунулася. — Марку, допоможи мені. Я хочу перевірити, чи бачу слід викрадачки.

Він допоміг їй зіпнутися на ноги й розсунув гілля чагарнику. Кілька секунд сестра уважно оглядала галявину, потім кинула: