Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Будь певна, не зраджує, — оголосив кіт, неабияк ображений моїм припущенням. — Я маю гарне чуття.

— А коли так, — вела далі я, — то тут явно щось затівається. І це напевно пов’язане з нами. Схоже, Веліала не надурила моя хитрість з „обманкою“, він розгадав наші плани й приготував для нас якийсь сюрприз. Або… — Я на секунду замовкла. — Або й гірше: це спрямовано не проти нас, а проти Аґріса.

— Чому ти так думаєш? — запитав Ґуннар.

— Бо не вірю у випадкові збіги. Навряд чи щось лихе, чию присутність відчуває Леопольд, суто випадково обрало Грань, симетричну Аґрісові. Не виключено, що тут готується якесь нове паскудство. Ми не можемо просто так забратися звідси, лишивши в себе за спиною нез’ясовану загрозу.

Ґуннар у задумі пошкріб пальцями своє неголене підборіддя.

— А знаєш, Інґо, останні дні мене долало передчуття, що наша подорож спокійно не закінчиться. Бачу, воно було не марним.

— Ще б пак! — невдоволено чмихнув Леопольд. — Хіба може Інна обійтися без того, щоб не вклепатися в якусь історію.

Проїхавши лісом близько години, Марк з Беатрисою почали відчувати слабку присутність якихось сил. Ці сили були явно ворожої природи, вони тиснули на розум, породжуючи несвідоме відчуття страху та тривоги. Довкола немов згущалися грозові хмари. День і далі залишався ясним та сонячним, але в повітрі зависла неясна загроза, яка ставала дедалі відчутнішою. Тепер уже занепокоївся й Вулкан — та поки Беатрисі вдавалося стримувати його.

На їхньому шляху чимраз частіше траплялися цілком позбавлені листя дерева з чорними, неживими стовбурами і покорченими гілками, що страх як нагадували наготовлених до смертельного нападу змій. Невдовзі таких дерев стало чи не більше, ніж нормальних, живих. У цьому напівмертвому лісі панувала зловісна тиша — не чулося ні криків птахів, ні шуму вітру в листі, навіть хрускіт сухих гілок під копитами Вулкана здавався якимось боязким, приглушеним.

Урешті вони побачили поміж деревами широку прогалину, посеред якої стояла перекошена хатина з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Саме там, як миттю зорієнтувалися Марк та Беатриса, й було джерело похмурої сили, що хвилями накривала весь довколишній ліс. Над прогалиною з гучним карканням кружляла зграя круків, а перед хатиною паслась величезна, завбільшки з теля, чорна коза.

— Обережніше, Беа, — попередив Марк, побоюючись, що сестра відразу кинеться в атаку. — Мерщій сховайся, поки нас не помітили. Спершу треба розвідати обстановку.

— Все гаразд, братику, — відповіла вона. — Я не збираюся йти напролом. Не май мене за нерозсудливу дурепу.

Залишаючись під захистом дерев, сестра обережно зійшла з коня і сховалася за найближчим чагарником. Карина знову захвилювалась, але вже не так сильно, як раніше. Схоже, явна присутність джерела загрози не викликала в неї такого панічного страху, як невидима небезпека. Беатриса розсунула гілля й пильно оглянула прогалину.

— Це тут, — констатувала вона. — Сліди викрадачки ведуть до хатини, а назад уже не повертаються.

— Може, з іншого боку є ще один вихід? — припустив Марк. — Важко повірити, що вже два тижні вона сидить там сиднем. До того ж ніде поблизу не видно коней.

— Вони могли втекти. Поглянь на Вулкана — так і поривається дати драпака. А може, їх забрав її супутник. Вони приїхали разом, він погостював тут трохи, а потім забрався геть. Чи взагалі сюди не приїздив — вони розійшлися біля Вуалі, а далі вона рушила пішки.

— Не квапся з висновками, Беа. Давай усе розвідаємо, а вже потім будемо гадати.

— Гаразд, — сказала Беатриса.

Вона прив’язала Вулкана до дерева, міцніше пригорнула до себе Карину й обережно рушила в обхід прогалини, ховаючись за кущами й широкими стовбурами дерев. Зробивши майже повне коло і зусібіч оглянувши галявину біля хатини, повідомила:

— Слідів ніде немає. Викрадачка має бути всередині. Мабуть, вона мешкала тут і в своєму попередньому тілі. Це типове лігвище чорної відьми.

— Якщо так, то чому за весь цей час вона жодного разу не вийшла назовні? Погодься, це дивно.

— Так, дивно, — погодилася сестра. — Але ж ти чув розповіді про лихих чаклунок. Вони мають хіба ж такі дивацтва. Може, вона досі відпочиває після довгої дороги, а годується молоком кози, яка на її виклик заходить до хати.

— Гаразд, нехай так. І що робитимемо далі?

— Треба піти туди і… А втім, ні, так не годиться. Краще виманити викрадачку на відкрите місце й одним точним ударом паралізувати її. Треба влаштувати все так, щоб вона не встигла зреагувати і не стала опиратися, бо тоді моє тіло може постраждати в сутичці. — Беатриса зітхнула. — Тільки не уявляю, як це зробити. А чекати, поки вона сама вийде…