Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Агов, хазяйко! Прокидайся, гості прийшли!

Зачекавши зо хвилю, Ларсон прокричав ці слова ще гучніше. Полог намету заворушився, відтак трохи відсунувся і назовні визирнула жіноча голова зі скуйовдженим темним волоссям.

— Та годі вже горлати, — сказала вона. — Зачекай трохи, я зараз, — і знову сховалася в наметі.

Через відстань та туман він не роздивився рис її обличчя, проте голос — дзвінкий, свіжий, з хлопчачими нотками, — непомильно вказував на молодий вік. Ларсон відчув певне полегшення: відколи він дізнався, що має працювати в парі з жінкою, то дуже боявся, що нею виявиться стара бридка карга з паскудною вдачею й огидними, навіть за мірками чорних чаклунів, звичками. Певна річ, молоді відьми теж не ягнята, але з ними таки можна мати справу.

За хвилю захисний купол зник. Ларсон розцінив це як запрошення і рушив до намету. Назустріч йому вийшла Міранда, закутана в довгий червоний халат, з невеликим казанком, рушником та мильним приладдям у руках. Вона зупинилася перед ним і зміряла його з ніг до голови пильним, прискіпливим поглядом.

Очманілий від подиву Ларсон витріщався на неї, не в змозі промовити ані слова. Ще по голосу він здогадався, що Міранда молода, але навіть подумати не міг, що вона зовсім юна дівчина, майже дівчинка — підліток років тринадцяти чи чотирнадцяти. Вона була невисока, струнка, в її ще по-дитячому щуплявій постаті вже потроху проглядалася приємна округлість форм. Обличчя дівчини вражало своєю досконалою, витонченою красою і бездоганною правильністю всіх рис; його не псував навіть занадто серйозний, вдумливий вираз, геть не властивий для такого юного віку.

— Ти Свен Ларсон, — сказала вона не запитливим, а ствердним тоном.

— А ти Міранда, — опанувавши себе, промовив він. — Вибач, але мені повідомили лише твоє ім’я.

— Цього досить. Якщо ми працюватимемо разом, то нам ні до чого зайві формальності. Сподіваюсь, ти не проти, щоб я називала тебе просто Свеном?

— Авжеж ні.

— Отже, домовилися, — кивнула Міранда. — А тепер, Свене, будь такий ласкавий, зачекай зо чверть годинки. Мені треба вмитися, причепуриись і вдягтися. А потім продовжимо наше знайомство. Домовились?

— Так, звісно.

— От і гаразд. За твоїм годинником зараз ранок, день чи вечір?

— День. Саме обідній час.

— То вмощуйся тут і обідай. А згодом я приєднаюсь до тебе, щоб поснідати.

Із цими словами Міранда розвернулася й енерґійною, по-чоловічому твердою, та все ж не позбавленою певної ґрації ходою рушила до струмка.

Ларсон провів її струнку постать довгим поглядом, поки вона не зникла за чагарником, потім покликав свого коня й перетворив його на кішку, попередньо відчепивши від сідла шкіряну сумку. Відтак розстелив на траві поруч із палаткою скатертину й виклав із сумки всі свої їстивні припаси — кілька сухарів, невеликий шмат солонини та гроно бананів, зірваних пару годин тому на одній тропічній Грані.

Від самого вигляду цих продуктів у Ларсона миттю пропав апетит. Проте почуття голоду залишилося, тож він із покірливим зітханням узявся до їжі. А щоб відволіктися від думок про осоружні банани та обридлу за останній час солонину, він став аналізувати свої перші враження від Міранди, з якою йому належало провести найближчі кілька тижнів.

Понад усе інше вражав її вік. Не можна було сказати, що Ларсон досі не зустрічав таких юних чорних відьом, з двійком із них йому таки доводилося мати справу — але то були просто малолітні хвойди, що зарано стали на шлях служіння Пітьмі; загалом, їх і відьмами не можна було назвати в повному розумінні цього слова. Вони ще не мали доступу до глибинних джерел енерґії Нижнього Світу, могли керувати лише найпримітивнішими інфернальними силами, а в ієрархії Темних Братств стояли лише трохи вище за одержимих. За великим рахунком, ці дівчата (рівно ж як і хлоці такого самого віку) були просто безправними рабами — зокрема й сексуальними — своїх старших товаришів. Лише років у шістнадцять ті з них, чий юний, ще незміцнілий розум усе-таки витримував інтенсивний вплив Хаосу Потойбіччя, переходили в ранґ молодший послушників, а решта поповнювали лави одержимих.

Міранда ж явно не належала до цих неповноцінних відьмочок. Вона вільно мандрувала по Гранях, що вже само по собі свідчило про її чималий досвід у поводженні з силами, а деякі особливості будови захисного купола довкола намету вказували на зрілу майстерність і навіть певний артистизм, властивий лише лише досвідченим чаклунам. Та й трималася вона з ним на рівних, із непохитним почуттям власної гідності й упевненістю людини, яка вже здобула собі місце під сонцем і має повне право розраховувати на те, щоб її поважали, як особистість.