Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Веліал недбало махнув рукою і зник у темному отворі в стіні. А шафа повернулася на своє місце.

Я й далі сиділа на стільці, тупо дивлячись у порожнечу перед собою. Понад усе мені зараз хотілося вмерти — поринути в морок небуття та бездумності, так і не довідавшись, хто є батьком Владислава, чому ми з ним несумісні, як я можу самою лише своєю присутністю занапастити його. Я щосили переконувала себе, що Веліал збрехав, що своєю брехнею він прагнув викликати в мене почуття безнадії, приреченості, безвиході, примусити мене змирися з моїм призначенням, скоритися йому… І водночас я дуже боялася, що він сказав правду. А ще боялася, що смерть не подарує мені такого жаданого полегшення, що після життя не буде небуття, а буде інше життя, вічне та жахливе, позбавлене надії на порятунок. Не виключено, що саме до самогубства, як найвірнішого способу заволодіти моєю душею, й підштовхував мене Веліал своїми словами…

За моєю спиною пролунав якийсь шурхіт. Я рвучко повернулась і тієї ж таки миті почула злякане шепотіння:

— Все гаразд, Інґо, це я…

У дверях кабінету стояв Ґуннар, блідий мов мрець. Погляд його осклілих очей зацьковано блукав по кімнаті.

— Не бійся, кузене, — сказала я втомлено. — Тут більше нікого немає.

— Він пішов?

— Так. Ти багато почув?

— Майже все, — відповів він, з осторогою проходячи до кімнати. — Коли я ввійшов у бібліотеку, ти саме питала в нього , як він сюди потрапив.

Я понуро кивнула:

— Отже, нічого важливого ти не пропустив.

— Це… це справді був Веліал? Той самий?

— Так, той самий. Тобі не страшно бути зі мною в одній кімнаті?

Ґуннар нервово смикнувся, ніби хотів відсахнутись, та потім опанував себе і з удаваною сміливістю підступив до мене.

— Страшно, — визнав він. — Аж до дрижаків. Коли я збагнув, з ким ти розмовляєш, то мало не чкурнув звідси.

— Проте залишився.

— Так, залишився. — Ґуннар опустився переді мною навпочіпки. Його сині очі промінилися страхом та жалістю. — Ти ж дочка моєї сестри, Інґо, і в твоїх жилах тече половина моєї крові. Я не міг просто втекти й забути про все. Після цього б перестав поважати себе… Чим я можу допомогти тобі?

Я гірко зітхнула:

— Боюся, що нічим, Ґуннаре. Метр намагався, та в нього, схоже, нічого не вийшло.

— Так гадаєш? Віриш тому, що сказав Веліал?

— Не знаю. Я не хочу в це вірити, але не все залежить від мого бажання.

Я підвелась, обійшла Ґуннара й зупинилася біля шафи, за якою починався таємний хід. Здається, Веліал казав, що він веде до княжих покоїв — а їх і досі займала Владова мати. Тож є шанс, що я зможу зустрітися з нею без свідків…

— Маю дещо зробити, — сказала я, повернувшись до кузена. — Зачекаєш мене з півгодини? Не втечеш?

Ґуннар рішуче кивнув:

— Не втечу. — Він секунду помовчав, пильно дивлячись на мене, потім знову заговорив: — Знаєш, Інґо, мені здається, що зараз чую голос Аліабели. Вона просить, щоб я не залишав тебе в біді. Хіба я можу не послухатися сестри…

Коли Свен Ларсон прибув у вказане місце, там щойно лише займався світанок. Ще раз перевіривши своє розташування й остаточно переконавшись, що це потрібна йому Грань і відповідна латка на ній, Ларсон залишив Рівнину й оглянув околиці. Він перебував у долині, неподалік широкої спокійної ріки, над якою повільно плив ранковий туман. Кроків за двісті вище за течією, де в річку вливався струмок, стояв невеликий намет, а поруч паслося двоє коней.

Ларсон без роздумів рушив до струмка. Він був цілком упевнений, що попри присутність двох коней, у наметі перебуває лише одна людина — відьма на ім’я Міранда; а інший кінь, вочевидь, перевозив поклажу. Випадкові зустрічі на диких Гранях були великою рідкістю навіть на найпожвавленіших маршрутах, якими користувались мандрівники по Трактовій Рівнині, а тут, осторонь населених районів, це взагалі видавалося неймовірним. Важко було припустити, що з величезної кількості годящих для привалу Граней якийсь подорожній обрав саме цю Грань і саме ту місцевість на ній, де Свен Ларсон мав зустрітися зі своїм майбутнім напарником, а точніше, з напарницею.

Кроків за десять від намету Ларсон зупинився, виявивши перед собою те, що й чекав виявити, — захисний силовий купол. Це був розумний застережний захід, до якого вдавалися всі мандрівники, що зупинялися на ночівлю на дикій, недослідженій Грані. Він спішився, проте остерігся підходити до купола впритул, побоюючись, що той може бути налаштованим на больовий шок або смертельний удар. Натомість відступив на двійко кроків і голосно гукнув: