Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Я запалила в бібліотеці світло, дістала з полиці третій том „Історії“, присвячений утворенню Імперії, і, вмостившись у м’якому кріслі біля невисокого столика, взялася до читання. Зубодовбальна середньовічна латина подіяла на мене заспокійливо, і хвилин через двадцять текст перед моїми очима почав потроху розпливатися.

Я вже збиралась була поставити книжку на місце й повернутися до спальні, аж раптом з прилеглого до бібліотеки кабінету долинуло тихе скрипіння, ніби там пересували меблі. Я швидко схопилася на ноги, але кликати нікого не стала, щоб дарма не здіймати тривоги. Моє маґічне чуття не надсилало сиґналів про небеспеку, лише підказувало мені, що в сусідній кімнаті хтось є. Цей „хтось“ цілком міг виявитися слугою, що випадково заснув у княжому кабінеті.

Навшпиньки підійшовши до дверей, я трохи прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Там слабко горів настільний ельм-світильник, у чиєму тьмяному світлі я побачила біля вмонтованої в стуну шафи худорлявого чоловіка років шістдесяти, вбраного в сіру чернечу сутану з відкинутим за спину каптуром. Мені добре запам’ятався той „монах“: допіру я бачила його на ментальній картинці, показаній Ґуннаром, а ще раніше, наприкінці позаминулого року, ми з Владиславом мали з ним розмову в невеличкому придорожному трактирі на Аґрісі. Тоді Штепан хвацьким ударом меча зітнув йому голову, проте він, як видно, не дуже від цього постраждав.

— Проходь, Інґо, — сказав Чорний Емісар, подивившись у мій бік. — Нам краще поговорити тут. Якщо вірити Ларсонові, звідси в коридор нічого чутно не буде.

Я ввійшла до кабінету й зачинила за собою двері — але не тому, що збиралася вступати з Емісаром у тривалі переговори. Просто я могла сама з ним упоратись і не хотіла через такі дрібниці будити весь замок.

— Бесіди в нас не вийде, — промовилаа твердо. — Скажи, як сюди потрапив, і я зроблю так, щоб ти не дуже страждав перед смертю.

— У цій оболонці помирати не боляче, — незворушно відповів він. — Але в тому, як я сюди потрапив, великої таємниці немає. Ось, поглянь.

Емісар натиснув якусь приховану кнопку в стіні, і шафа з уже знайомим мені тихим скрипінням відійшла вбік, відкривши отвір заввишки з людину.

— Таємний хід?

— Так. Він сполучає кабінет із княжими покоями та підземеллям. Раніше був ще тунель, який вів за межі замку, але років сімдесят тому стався обвал, і тепер він засипаний тоннами землі. Світозар показав цей хід Ларсонові, а мій слуга не став доповідати про нього командорові Дай Чженю, розваживши, що він ще може знадобитися. — Емісар пильно подивився на мене. Його погляд хоч і не був порожнім, безживним, здався мені дуже знайомим.

— Веліал?… — прошепотіла я, похолонувши від цього здогаду. — Ти?…

— Це я, можеш не сумніватися. — Він повернув шафу на місце і всівся в крісло за письмовим столом. — Коли Ларсон доповів про сьогоднішні події, я вирішив завітати до тебе — ану ж, думаю, тобі не спиться. Матеріалізувався віддалік, біля самого завалу, де мене ваші цербери не відчули, піднявся нагору — і от ми знову зустрілися.

Я вдала, що вірю йому, хоча й розуміла, що він прийшов не навмання, а твердо знаючи про те, що наразі я перебуваю в бібліотеці. А це означало, що один з десяти інквізиторів, які чергували в світлиці та коридорі, був зрадником… Матінко Божа! Що ж тоді виходить — Інквізиція аж кишить аґентами Нижнього Світу?

— Гаразд, ти зустрівся зі мною, — сказала я, приміряючись, як краще вколошкати Емісара, щоб не здійняти зайвого шуму й не зіпсувати меблів у кабінеті. — А тепер забирайся геть, поки я добра.

Веліал похитав головою:

— Нікуди я не піду. Звичайно, будь-якої миті ти можеш знищити мою жалюгідну земну оболонку, проте не думаю, що це дасть тобі велику втіху. До того ж ти не дізнаєшся, про що я хотів з тобою поговорити.

— Мене це не цікавить! — жорстко відрізала я, наготувавшись задіяти потужне закляття, здатне перетворити Емісара на хмаринку попелу, нітрохи не зашкотивши кріслу, в якому він сидів. — Я знати нічого не хочу.

— Правда? — вкрадливо спитався Веліал. — Навіть те, чому ви з Владиславом досі живі, хоча мої люди мали не одну нагоду вбити вас? Навіть те, чому ти ніяк не можеш завагітніти?

Я зупинилася за мить до удару.

— Про що ти?

Він задоволено кивнув.

— Нарешті я заволодів твоєю увагою. Сідай, Інґо, побалакаємо.

Я присіла на найближчий стілець — але не тому, що послухалася Веліалової поради, а через те, що відчула раптову слабкість у ногах.