Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Кажучи про високопоставлених спільників, Арно явно натякав на Ференца Кароя та його довірених помічників. Він поділяв поширену думку, що Сандрине зникнення було спланованою акцією найвищого керівництва Інквізиції, а ми не збиралися переконувати його у протилежному.

— Слушна ідея, — сказав Владислав. — Обов’язково треба зробити запит про всі експреси, що їхали по Маґістралі в напрямку Основи у вересні та жовтні минулого року.

— Мені вже спадало це на думку, — кивнув Арно. — Ще годину тому я зв’язався з одним моїм знайомим з міністерства транспорту і попросив його переглянути записи. А нещодавно отримав відповідь.

— Ну і?

— Різних експресів було понад два десятки. Проте більшість були місцеві і лише три з них ішли з кінця в кінець Маґістралі. По-перше, два інквізиторські кур’єри, що доправляли на Основу чергову зміну патрульних. По-друге, приватний потяг, що прямував з Бетики на Мескену — одну незначну Грань біля самої границі Зони. На ньому їхав патріарх Несторіанської Церкви Іларій для участі в церемонії беатифікації якогось там місцевого подвижника… — Він замовк, здивований виразом наших облич. — А що тут такого?

— Та ні, нічого, — сказала я, опанувавши себе. — Нічого особливого… То коли відбулася поїздка патріарха?

— Його експрес вирушив з Бетики одинадцятого вересня і прибув на Мескену тринадцятого жовтня. — Арно, звичайно, зрозумів, що нам щось відомо, проте стримав свою цікавість і не став вимагати пояснень. — А з Вічного Міста до Бетики можна доїхати менш ніж за тиждень — на цьому відтинку Маґістралі потяги ходять швидко й часто. Тож Сандра без проблем встигала на патріарший експрес. А по прибутті на Мескену мала вдосталь часу, щоб дістатися до Істри.

Владислав подякував йому за інформацію, потім узяв мене за руку і відвів убік.

— Ну, що думаєш, Інно? — тихо спитав він.

— Навряд чи це простий збіг. Ми мусили відразу здогадатися, що тут не обійшлося без найсвятішого Іларія — від кого ж іще Сандра могла довідатися про твою батьківщину.

— І справді, — погодився Владислав. — Все вказує на те, що патріарх по самісінькі вуха замішаний у цій історії. Можливо, він навіть був ініціатором Сандриної втечі. — Чоловік похитав головою. — Оце так сюрприз!…

Однак сюрпризи на цьому не закінчилися. У другій половині дня, коли інквізитори вже закінчували прочісування долини, виявилося, що зник лейтенант Свен Ларсон. Востаннє його бачили десь опівдні, коли він прямував до перевалу, де була розташована найближча Вуаль. Дай Чжень категорично заперечував, що давав йому якесь доручення. Весь цей час командор був певен, що його заступник з десятком підлеглих обшукує чагарники на протилежному березі озера.

Коли до вечора лейтенант не повернувся і ніяк не дав про себе знати, стало зрозуміло, що він дезертував. Саме тоді з’ясувалася ще одна прикра обставина: знайдений Леопольдом перстень було підмінено майстерним муляжем. Ретельне вивчення цього муляжу засвідчило, що його виготовили із застосуванням чорної маґії. І зробив це, безперечно, Свен Ларсон…

*

Украй схвильовані подіями минулого дня, ми з Владиславом лягли спати лише після півночі, та попри втому нам ніяк не вдавалося заснути. Ми лежали поруч у широкому ліжку, час від часу перемовлялися, а в думках нас опосідало безліч дражливих „як“, „навіщо“ і „чому“.

Зокрема, дуже непокоїло питання, яку ж цінність становив для наших ворогів перстень Бодуена, що задля його викрадення було викрито такого глибоко законспірованого аґента, як Ларсон, чия вірність та надійність досі досі не підлягала жодним сумнівам. Реґент особисто комплектував нашу охорону, він добирав тільки тих людей, яких добре знав і яким безмежно довіряв. А проте, серед них виявився зрадник — і це наводило на тривожні роздуми про те, чи був Свен Ларсон єдиним зрадником у нашому оточенні…

— Знаєш, Інночно, — промовив у темряві Владислав. — Мені починає здаватися, що ми досі живі тільки тому, що Нижній Світ ще не полишив сподівань перетягти нас на свій бік. Адже Ларсон мав чимало можливостей убити нас — і у Вічному Місті, і, особливо, під час подорожі на Істру. Його самовикриття нітрохи не втішає мене, радше навпаки, лякає. Раз його господарі з такою легкістю пожертвували ним, отже, мають ще не одного такого аґента — якщо не в нашому загоні, то в палаці напевно. Я дуже боюся, що тієї миті, коли Веліал або інший з ватажків Нижнього Світу вирішить, що ми не підлягаємо подальшому вербуванню, нас можна сміливо записати в небіжчики.