Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Я б теж хотіла це знати. І маю велику підозру, що ці твої сни стосуються не тебе одного, а й нас з Владиславом… До речі, як ти ставишся до того, щоб розповісти про них і йому?

— Жодних заперечень, — кивнув Ґуннар.

Я подумки покликала чоловіка, пояснивши, що йдеться про важливу справу. Владислав негайно вибачився перед Арно, підвівся з трави й підійшов до нас. Та щойно я почала розповідати йому, в чому річ, аж раптом у нашу розмову втрутився Баз, який у своїй котячій подобі скидався на мініатюрного барса.

— Гляньте-но! — пискляво крикнув він, вказавши передньою лапою в бік озера. — Мій таточко з глузду з’їхав.

По озеру плив Леопольд. Нас це не здивувало — на відміну від більшості котів, води він не боявся і плавав, як левіафан. Разом з тим, він цілком поділяв нелюбов своїх одномплемінників до всього надто мокрого, і лише крайні обставини могли змусити його добровільно полізти у воду.

— А що сталося? — запитала я у База.

— Не знаю. Тато сидів-сидів на березі, дивився-дивився в озеро, а потім шубовсть — і поплив. Здурів, словом.

Тим часом Леопольд доплив майже до середини озера, пірнув, за якийсь час виринув і швидко погріб назад до берега. Придивившись уважніше, я побачила, що в роті він тримає якийсь невеликий предмет.

Вибравшись на берег, Леопольд енерґійно обтрусився від води і потюпав до нас. Коли він наблизився, Владислав приголомшено прошепотів:

— Боже мій! Невже…

Я цілком поділяла його почуття — адже предмет, що його Леопольд стискав у зубах, був добре знайомий нам перстень з зеленкувато-жовтим каменем, схожим на хризоліт. Точнісьнько такий перстень понад рік тому я наділа на Сандрин палець, захистивши її від впливу Нижнього Світу. Тоді гадалося, що вона носитиме його недовго і при першій-ліпшій нагоді пройде процедуру екзорцизму, яка звільнить її від інфернальної залежності, а заразом знищить чаклунський дар, безнадійно зіпсований чорною маґією Женеса. Та коли з’ясувалося, що Сандра вагітна, було вирішено відкласти екзорцизм до пологів, щоб не зашкодити її дитині. Тому вона й далі носила перстень, ні на мить не знімаючи його, а на початку вересня зникла разом з ним. І от тепер він знайшовся — якщо не той самий перстень Бодуена, то його брат-близнюк, — і не десь-інде, а на Істрі, в озері неподалік родового замку князів Верховинських, звідки двадцять шість років тому Рівал де Каерден, на виконання Метрової вказівки, викрав двомісячного хлопчика, який згодом став моїм чоловіком…

Аж палаючи з нетерплячки, Владислав мало не силоміць вирвав з Леопольдового рота перстань і став оглядати його. Я простягла руку і торкнулася пальцем до гладкого камінця.

— Це він. Без сумніву, він. Бачиш цю подряпину?

— Так, бачу… Оце сюрприз!

— Я знав, що це вас зацікавить, — ображено мовив Леопольд, який, либонь, чекав, що ми на радощах кинемось обнімати його й гойдати на руках.

— Де ти… — почав був Владислав, але осікся. Ми на власні очі бачили, що кіт дістав перстень з озера. — Як ти його знайшов?

— Дуже просто. Пішов попити води й побачив на дні Сандрину каблучку. Ну й вирішив узяти її.

— Побачив? — недовірливо перепитала я. — Хіба перстень лежав біля берега?

— Звісно, ні. Майже посередині. А то якого б дідька я став туди плисти.

— Але як ти міг побачити його? Це ж далеко. Та й глибоко, мабуть.

— Авжеж, глибоко, — підтвердив Леопольд. — П’ять котячих довжин з хвостами, не менше. Проте ми, коти, дуже зрячі. А я особливо зрячий. — І він самовдоволено набундючився.

— Ти такий крутий, тату! — озвався Баз чи то захоплено, чи то іронічно, я так і не збагнула.

Леопольд грізно засичав на сина, і той, підібгавши хвоста, утік до свого господаря, Шако.

— Слухай-но, котику, — обережно почав Владислав. — Там, на дні, ти більше нічого не бачив? Маю на увазі, нічого особливого?

— Якщо питаєш, чи бачив я там Сандру, то заспокойся, її там немає, — відповів Леопольд. — Там була тільки її каблучка.

Владислав полегшено зітхнув і витер з лоба краплі холодного поту, які виступили в нього на думку про те, що на дні озера міг лежати не лише перстень, а й сама Сандра — до того ж, із його сином. Він розгублено подивився на мене й подумки запитав:

„Ти щось розумієш, Інно?“

„Не більше, ніж ти,“ — відповіла я. — „Проте не думаю, що з Сандрою сталося щось лихе. Найпевніше, після пологів над нею провели екзорцизм, і перстень став їй непотрібен. А оскільки з ним були пов’язані неприємні спогади, то вона просто пожбурила його в озеро.“