Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Насправді я доводилася йому небогою, оскільки моя мати, Аліабела Марґарет д’Івейн, була його рідною сестрою. Проте різниця в нашому віці складала лише десять років, ми належали до одного покоління, тому воліли називати одне одного кузеном та кузиною — не зовсім точно, зате просто і зручно.

— Останніми днями ти чимось заклопотаний, — сказала я. — І не просто заклопотаний, а дуже занепокоєний, хоч і намагаєшся це приховати. Вибач, звичайно, якщо я лізу не в свою справу — та, може, ти хочеш поділитися зі мною своїми проблемами?

Ґуннар повільно й нерішуче похитав головою.

— Я б не назвав це проблемами. Це радше… ну, щось на зразок передчуття. Передчуття проблем.

— А саме?

Ґуннар відповів не відразу, а спершу покликав слугу, що розносив прохолоджувальні напої, і взяв у нього чашку квасу. Відпивши ковток, він запитав:

— Ти віриш у сни, Інґо?

Я невизначено знизала плечима.

— Важко сказати. І так, і ні. Я не належу до людей, які щоранку аналізують усе, що їм наснилося, відшуковуючи пророцтва та знамення. Разом з тим, я не заперечую існування пророчих снів, бо з одним із них мала справу. Хоча вважаю, що більшість снів, які називають пророчими, допускають таку велику кількість різних суперечливих тлумачень, що їх так званими передбаченнями можна постфактум пояснити будь-які події.

— Тут я згоден з тобою, — сказав кузен. — Та маю на увазі дещо інше. Не пророчі сни, а… навіть не знаю, як їх назвати. Сни не про майбутнє, а про терерішнє. Про події, що відбуваються в іншому місці з іншими людьми. Це можливо?

— Цілком можливо, — відповіла я. — Інша річ, як переконатися, що твої сни відображають об’єктивну реальність, а не страхи, приховані в підсвідомості.

— У цьому й проблема, — з зітханням мовив Ґуннар. Він трохи помовчав, замислено дивлячись удалечінь. — Але мої сни такі переконливі, такі правдоподібні… До речі, що ти знаєш про шкуру нашого предка, короля Івейна?

— Про шкуру? — В моїй уяві тут-таки постала не надто приваблива картина. — А що сталося з його шкурою?

Ґуннар силувано посміхнувся й пояснив:

— Ідеться не про шкуру самого короля, а про нашу фамільну реліквію, лев’ячу шкуру, яку Івейн носив замість плаща. Наприкінці позаминулого року її викрав Женес. Ти нічого не чула про це?

— Ні, — відповіла я. — Але про короля Івейна читала в „Історії Аґріса“, яку знайшла в Імперській бібліотеці. Я знаю, що він жив у восьмому сторіччі, був першим королем Ліону й засновником нашої династії, а сучасники називали його Івейном-левом… Ага! То це прізвисько виникло не через його відвагу, а завдяки лев’ячій шкурі?

— Загалом так. Утім, наші родинні хроніки стверджують, що Івейн був хоробрий, як лев, і мав таку ж люту вдачу. Проте левом його назвали через те, що він ні вдень, ні вночі не розлучався зі своєю шкурою. А коли на схилі віку він об’єднав під своєю владою шість сусідніх ґрафств, новоутворену державу стали називати Королівством Ліон [3] Французькою „lyon“ означає „лев“, а „Королівство Ліон“, „Royaume de Lyon“, можна перекласти також як „королівство лева“. . Донедавна лев’яча шкура Івейна зберігалася разом з іншими королівськими реґаліями в кафедральному соборі Руана, де за традицією відбувається коронація всіх королів Ліону. — Ґуннар зробив коротку, але виразну паузу і значуще подивився на мене. — Однак цінність цієї шкури полягає не лише в тому, що від неї пішла назва королівства. Це могутній маґічний інструмент, що дозволяє слабким чаклунам, на зразок мене, значно збільшити свою силу і навіть реалізувати ті здібності, що мають латентний характер і за звичайних умов недоступні.

— Звучить дуже заманливо, — сказала я, коли Ґуннар замовк в очікуванні моєї реакції. — Та схоже, що в цій бочці меду не обійшлося без ложки дьогтю.

— На жаль, так. Біда в тому, що шкура, надаючи людині могутність, водночас здобуває над нею величезну владу. Досить лише один раз вдатися до її допомоги, щоб потім до скону опинитися в цілковитій залежності від неї. Король Івейн повсякчас носив шкуру аж ніяк не з власної волі — він просто не міг без неї обходитися. У своєму заповіті він попереджав, що хоча шкура не губить душу і не шкодить здоров’ю, вдаватися до її допомоги слід лише в крайньому разі, коли над країною нависне смертельна загроза. Лев’яча шкура Івейна стала символом нашого роду, і за весь цей час лише один король Ліону, Ґавейн Третій, що жив дев’ять сторіч тому, зважився надягти її. Добром це не закінчилося, і трагічна долі короля Ґавейна стала суворою пересторогою для всій його нащадків.