Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Залишивши чоловіка та Джозефа Арно мріяти про світле майбутнє, що настане на Гранях після появи комп’ютерів, а Цвітанку — слухати їхню бесіду, я підійшла до своїх фрейлін, які невимушено базікали зі Штепаном, Йожефом, Шако та Ґуннаром… Ага! Захоплена собою, я геть забула розповісти про ще одного члена нашого маленького (якщо не рахувати цілого натовпу інквізиторів) товариства.

Його величність Ґуннар VII, король Ліону, вирішив, що його монарша особа надто втомилася від важкої праці на добро вітчизни, і не захотів повертатися на Аґріс разом з рештою родичів. Він відрядив увесь свій почет додому, заявивши, що не потребує його послуг, а сам зголосився супроводжувати нас на Істру. Звертаючись до мене з цим проханням, Ґуннар без найменшого лукавства пояснив, що йому осточортіли королівські обвов’язки, які він виконував уже впродовж сімнадцяти років, відколи чотирнадцятирічним підлітком успадкував корону від свого діда. Причому, слід зазначити, успадкував одну лише корону, практично без владних повноважень. Незадовго до своєї смерті Ґуннарів дід, начитавшись ліберальних книжок про Основу, передав усю законодавчу владу виборному парламентові, Народній Асамблеї, виконавчу — призначеній парламентом Раді Міністрів, а судову — Сенатові, залишивши за монархом лише командування військом та ще роль символа нації. Ґуннар, людина суто мирної вдачі, не одержував великого задоволення від заняття військовими справами, а бувши скромним і навіть сором’язливим, терпіти не міг тих помпезних церемоній, що ними супроводжувалася його поява перед підданими як символа нації.

Заповітною мрією Ґуннора було здійснити тривалу подорож, відвідати далекі краї, побачити світ, проте королівський обов’язок утримував його на Аґрісі, і лише лічені рази він залишав рідну Грань, щоб відвідати з офіційним візитом сусідів. Тож моє запрошення приїхати на Різдво до Вічного Міста стало для нього справжнім подарунком долі. Рада Міністрів не стала заперечувати проти цієї поїздки, що обіцяла принести чималий зиск державі, відпустила короля в „дипломатичне турне“, як було сформульовано в спеціальній постанові з цього приводу, а Народна Асамблея на період його відсутності запровадила тичасове реґентство.

По завершенні свят Ґуннар, відчувши смак свободи, вирішив подовжити свою відпустку і попросив нас посприяти йому. Нам з Владиславом подобалося його товариство, тому ми охоче допомогли. Також ми були не проти взяти з собою й королеву Матильду, але з’ясувалося, що вона вагітна, і хоча дитина мала народитися лише в серпні, їй усе ж було не варто піддавати себе зайвим навантаженням. Ґуннар хотів був переглянути свої плани, проте дружина, знаючи, як він прагне цієї подорожі, переконала його їхати з нами — адже ми збиралися прибути на Аґріс у травні, ще задовго до пологів.

(Принагідно зазначу, що мені поки не вдавалося завагітніти. Утім, спеціально я цього не прагнула, але після тієї історії з Сандрою припинила вживати протизаплідні засоби, вирішивши покластися на випадок — коли станеться, тоді й станеться. І якщо раніше я панічно боялася випадково „залетіти“, бо вважала себе не готовою до материнства, то тепер, з настанням чергового місячного, мимоволі почувала розчарування, а віднедавна мене навіть почали опосідати тривожні думки про безпліддя. У одній з медичних книжок я знайшла рецепт чарів, які, застосовані в належний час, давали майже стовідсоткову ґарантію зачаття. Проте скористатися ними не наважувалася — і не тому, що вони могли зашкодити, а зі страху перед невдачею…)

Приєднавшись до компанії трьох дівчат та чотирьох молодих людей, я не стала втручатися в їхню розмову, а лише мовчки слухала, як Ґрета кокетує з Шако, Сара — зі Штепаном, а Сесиль — з усіма поспіль, явно прагнучи привернути до себе увагу мого чоловіка. Та всі її намагання були марні: коли Владислав починав говорити про комп’ютери, весь довколишній світ переставав для нього існувати.

Через кілька хвилин я торкнулася до Ґуннарового ліктя і кивком запропонувала відійти вбік. Він згідно кивнув у відповідь, ґалантно запропонував мені руку, і ми разом залишили веселе товариство. Сесиль, що ніколи не відзначалася особливою тямущістю, збиралась була піти з нами, але я поглядом наказала їй залишатися на місці.

Ми присіли на розкладні стільці, що їх миттю встановили для нас запопадливі княжі слуги. Ґуннар з мого дозволу закурив і запитливо глянув на мене.

— Прошу, кузино? Ти про щось хотіла поговорити?