Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— А знаєш, мій пане, — набравшись хоробрості, заговорив Сідх. — До сьогодні я навіть не підозрював, що ти можеш бувати на Гранях.

У відповідь Веліал скорчив гидливу ґримасу.

— Я б не назвав це бувати. Від такого бування в шкурі Чорного Емісара задоволення мало. От справжнє земне тіло — це вже інша річ, але така розкіш, на жаль, не для мене. — Він пильно подивився на Сідха. — А ти, либонь, хочеш запитати, чи не я був тим монахом, що про нього тобі розповідали Інґа та Владислав?

Сідх несміливо кивнув:

— Так, мій пане. Щойно в мене виникла ця думка.

— Що ж, задовольню твою цікавість. То був я, власною персоною. Тоді мені здавалося, що я без особливих зусиль упораюся з двома ненавченими вищими маґами, нацькувавши на них загірських воїнів. А в результаті… Та що й казати! Того разу ми всі дали маху — і ти, і я, і Женес.

Здійснивши короткий перехід лише через десяток латок, ми залишили Трактову Рівнину й опинилися на перевалі біля входу в широку долину, оточену з трьох боків гірськими пасмами. В її центрі знаходилося невелике озеро, куди впадали дві річечки, що збігали з гір, а неподалік на височині стояв замок. Верхівку однієї з трьох його веж було ніби зрізано ножем, інші дві лишилися цілими, але вкритими якоюсь чорною смагою, на зразок кіптяви, а у фортечних мурах місцями зяяли проломи. Обширний простір у радіусі добрих двохсот метрів довкола замку був майже цілковито позбавлений рослинності, лише де-не-де виднілися острівці зелені — і це в березні місяці, який у південній півкулі Істри, де розташовувалося князівство Верховинське, відповідав середині літа. Навіть за двадцять шість років, що минули від часу Прориву, природа не змогла залікувати рани, завдані їй чужими, ворожими земному життю силами. Щоправда, решта долини, яка постраждала менше, уже повернулася до свого нормального стану, проте на її лугах не паслося жодної отари овець — верховинці й надалі вважали це місце проклятим і воліли обходити його десятою дорогою.

Владислав склав долоню козирком, затуливши очі від променів ранкового сонця, і пильно вдивився в громаддя замку.

— Гм-м, — трохи спантеличено протягнув він. — А я гадав, що тут лишилися тільки руїни.

— Атож, уміли в давнину будувати, — озвався молодий князь Світозар, що їхав поруч зі своїм старшим братом. — Батько давно збирався знести цей замок, та все ніяк не міг наважитися. І в мене теж рука не піднімається — як не як, а тут жило сімнадцять поколінь наших предків.

— А навіщо його зносити? — запитала я. — Як на мене, замок не дуже постраждав, його ще можна відбудувати. А сліди Прориву рано чи пізно геть щезнуть з лиця землі.

Свідозар уважно дослухався до моєї мішанини українських, польських, російських і дещиці чеських слів, які я промовляла на тутешній лад. На відміну від Владислава, я не стала вивчати істрійську під гіпнозом, цілком поклавшись на її близькість до інших відомих мені слов’янських мов. З розумінням співрозмовників я не мала жодних проблем, а от істрійці мусили напружуватись, аби збагнути, що я кажу. На щастя, чоловікові рідні швидко пристосувалися до моєї манери розмовляти і мені не доводилося повторювати свою думку двічі.

— Щодо землі ти маєш рацію, люба братанко, — через кілька секунд відповів Світозар. — З неї сліди щезнуть, а от із пам’яті людської — ні. Ця долина ще дуже довго матиме лиху славу, і жодна богобоязна людина не захоче оселитися тут.

— І правильно, — озвався Леопольд, що наразі виконував обов’язки Владового коня. — Це погане місце. Я б нізащо не погодився тут жити.

— Я також, — вставив слівце його син, молодий строкатий жеребець на ім’я Баз (скорочено від Базиліо), на якому їхав Шако. — Навіть на одну ніч тут не залишився б.

Світозар силувано посміхнувся:

— Вустами котів говорить мудрість. Шкода, звичайно, руйнувати родову твердиню, але нічого іншого не залишається. Адже замок цілком можуть уподобати розбійники або, не доведи Господи, сатаністи. Чутки про це вже ходять: розповідають, що якось уночі наприкінці лютого в долині бачили вогні. Не знаю, чи правда це, чи селянам просто привиділося — не дарма ж кажуть, що хто боїться, у того в очах двоїться. Та в кожнім разі, приємного тут мало. Краще знищити замок, ніж дозволити, щоб він перетворився на чиєсь кубло.

— Мабуть, твоя правда, — погодилась я.

А Владислав, схоже, збирався запропонувати братові допомогу в знесенні замку — для нас не склало б труднощів за які-небудь чверть години стерти все це кам’яне громаддя на порох. Проте останньої миті він передумав, збагнувши, що тим самим натисне на Світозара, змусивши його прийняти те чи інше рішення. Делікатність ситуації полягала в тому, що мій чоловік, як старший син Огнеслава та Мар’яни мав більше прав на княжий престол, ніж його менші брати. І хоча всі розуміли, що Владиславові потрібен батьківський спадок так само, як рибі парасолька, в його присутності Світозар почувався трохи невпевнено. Та аж ніяк не від страху втратити владу — просто він і досі чманів на одну думку про те, що має старшого брата, принца Священної Імперії, який незабаром стане верховним королем Граней.