Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

„Тут? На Істрі? Біля замку, де я народився?“

„Виходить, що так. Це неймовірно, але факт — а з фактами не сперечаються. Сандра була тут, і не виключено, що саме тут народила дитину.“

„Але чому? Навіщо?“ — Владислав мав геть приголомшений вигляд. — „І головне: невже вона знала, що тут моя батьківщина?“

„Схоже, знала. Інакше довелося б припустити, що вона потрапила сюди цілком випадково. А це не просто неймовірно — це неможливо.“

Чоловік сів на траву, дістав сиґарету й жадібно закурив.

— Здуріти можна! — вголос промовив він.

— Що сталося, Інґо? — тихо запитав у мене Ґуннар.

Це ж саме хотів знати й заступник Дай Чженя, лейтенант Ларсон, який щойно підійшов до нас, зацікавившись нашою бурхливою реакцією на Леопольдову знахідку.

Я коротко розповіла їм, що за перстень приніс нам кіт, і які висновки з цього випливають. Як мені здалося, Ларсона не дуже здивувала звістка, що Сандра була на Істрі. Зате його вразило інше:

— Вона зняла перстень? Пройшла екзорцизм?

— Вочевидь, так, — сказала я.

Лейтенант глибоко замислився.

— А може, й ні, — врешті мовив він. — Можливо, Сандра просто змінила його на якийсь надійніший амулет.

На той час Владислав трохи зібрався на думках і рішуче оголосив:

— Треба оглянути озеро. І взагалі — все довкола.

Невдовзі за викликом Ларсона із замку повернувся командор Дай Чжень і, вислухавши нашу розповідь про перстень, відразу розгорнув бурхливу діяльність. Він обрав з-поміж своїх підлеглих дюжину найкращих водолазів і доручив їм ретельно обстежити дно озера, а решта заповзялися прочісувати околиці, не пропускаючи жодної травинки, жодної нірки в землі. Також командор підняв по тривозі три десятки інквізиторів, що перебували у княжій резиденції, відпочиваючи після нічного чергування. За півгодини вони прибули в долину і долучилися до пошуків.

Трохи згодом з найближчого селища привезли двох вівчарів, які наприкінці листопада, розшукуючи кількох овець, що відбилися від отари, бачили поблизу замку вогні. Втім, користі від них було мало — в долину вони не спускалися, тож нічого, крім самих вогнів, не помітили. Єдина конкретна інформація, яку вдалося з них витягди, полягала в тому, що це відбулося в ніч з 27-го на 28-е листопада. Дату вони пам’ятали точно, бо саме цієї ночі, за місцевим повір’ям, відбувався щорічний шабаш чорних відьом. Можна лише уявити переляк забобонних селян, коли вони побачили, що в долині, яку всі вважали проклятою, хтось є.

Таємничі відвідувачі були дуже обережні й старанно прибрали за собою. Проте люди командора Дай Чженя були досвідчені слідопити, вони винишпорили всеньке дно озера, обстежили кожен клапоть земної поверхні й назбирали вдосталь свідчень того, що на початку весни тут провела кілька днів невелика група людей, від п’яти до десяти осіб. Не залишалося жодних сумнівів, що серед них була й Сандра — крім знайденого котом персня, інквізитори виявили неподалік від озера зігнуту і втоптану в землю золоту шпильку з бурштиновою голівкою, цілком ідентичну тим, що були в мене. Невелику партію таких шпильок виготовили на моє замовлення в королівській ювелірній майстерні, і ще на початку літа я поділилася ними із Сандрою.

— Чудасія та й годі, — висловив свою думку Владислав, спантеличено оглядаючи розкладені на брезенті „трофеї“ інквізиторів: кілька брудних ганчірок, пару ґудзиків, обривки ниток, клапті паперу, дерев’яні стружки, вуглини, шматки мідного дроту, блешню з гачком, скалки битого скла та інше сміття. — Що Сандрі знадобилося на Істрі? З якого дива вона їхала в таку далечінь?

— Можливо, — припустив Ґуннар, скоса зиркнувши на мене, — вона хотіла народити свого сина там, де народився його батько?

— Схоже на те, — незворушно сказала я. — І схоже, вона ледве встигла.

— У тім-то й річ, — підхопив Владислав. — Коли Сандра втекла, до пологів їй залишалося тижнів одинадцять, максимум дванадцять. Ми згаяли на дорогу вісім тижнів — і це при тому, що їхали експресом до самого кінця Маґістралі. А Сандра могла доїхати лише до Забороненої Зони, а потім ще майже місяць добиралася Рівниною до Істри. Зважаючи на те, що жоден звичайний поїзд не йде по такому довгому маршруту і їй довелося зробити щонайменше п’ять чи шість пересадок, то взагалі виходить, що її шанси потрапити сюди вчасно були мізерні.

— Не конче, — флеґматично зауважив Джозеф Арно. — Вона також могла їхати експресом. З огляду на обставини її втечі — а саме, відсутність слідів і свідків, так воно, найпевніше, й було. Високопоставлені спільники Сандри мали досить влади та ресурсів, щоб улаштувати їй комфортну й швидку подорож не лише до границі Зони, а до самого кінця Маґістралі.