Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Ти давно тут? — нарешті запитав він.

— Уже третій день, — відповіла Міранда, відсунувши від себе порожню тарілку й наливаючи до своєї чашки чаю. — Взагалі, я думала, що приїду після тебе, а вийшло навпаки.

— Я поспішав щодуху, — запевнив її Ларсон. — Сумніваюся, що зміг би їхати швидше.

— Я ні в чому тебе не звинувачую, — заспокоїла його дівчина. — Схоже, Господар обрав місце для нашої зустрічі з таким розрахунком, щоб дати мені двійко днів для відпочинку — я вже довгенько в дорозі. До речі, я відчуваю, що перстень при тобі. Дай мені його.

Ларсон мовчки видобув з потайної кишені куртки нічим не примітний перстень із зеленкувато-жовтим каменем і передав Міранді. Вона пильно оглянула його зусібіч, а потім поклала перед собою на скатертину.

— От і добре. Доп’ю чай і розберуся з ним.

— Гадаєш, він допоможе знайти Сандру?

— Ні. Якраз навпаки: наразі він заважає мені в пошуках. На ньому є один характерний відбиток, який я виразно відчуваю. А оскільки Сандра тривалий час носила перстень, на ній мав залишитися слабкий слід цього відбитка. На жаль, я не можу його відчути через наявність набагато сильнішого джерела. — Вона поглянула на перстень. — Зараз я заблокую його випромінення, щоб воно не перешкоджало мені. І тоді, можливо, зумію виявити розташування нашої втікачки.

— Тепер зрозуміло, — кивнув Ларсон. — Отже, Господар Веліал не дарма офірував моїм становищем в ордені.

— Він нічого не робить дарма, — вагомо сказала Міранда. — Хоча, треба сказати, ти непогано влаштувався. У Господаря на так багато слуг серед офіцерського складу. До того ж ти явно був на гарному рахунку в Залізного Франца, коли вже він довірив тобі охороняти принца з принцесою.

Ларсону дивно було чути це суто „домашнє“ прізвисько реґента Імперії від тринадцятирічного дівчиська, чий природний маґічний дар буд надто слабкий, щоб вона могла належать до інквізиторського стану. Втім, не виключено, що її батько все ж був інквізитором, а матір — або просто відункою, або взагалі звичайною жінкою; такі подружжя, хоч і були рідкістю, вряди-годи зустрічалися. Тоді стає зрозуміло, чому Міранда так рано пішла служити Нижньому Світові: змалечку вона дуже потерпала від почуття власної неповноцінності, її мучила заздрість до дітей з інших інквізиторських родин, чиї батько та мати були однаково мильними чаклунами, можливо навіть, деякі ровесники відверто глузували з її недолугості — і зрештою це призвело до того, що вона втекла від батьків і прибилася до одного з Темних Братств, де й здобула таку жадану могутність…

— Ти давно в Інквізиції? — після короткої паузи запитала Міранда.

— Фактично з дев’яти років, — відповів Ларсон. — Спершу була інквізиторська школа, потім академія, далі служба в кадетському корпусі, після посвячення на лицаря три роки служив на Основі, у двадцять сім став лейтенантом, до сорока сподівався отримати нашивки лейтенанта-командора… — Він насилу притлумив гірке зітхання. — Та, видно, не судилося.

— Отже, ти стовбовий інквізитор?

— Аж ніяк. Моя родина править Гранню Нордкап — сумніваюся, що ти колись чула про неї.

Дівчина похитала головою:

— Твоя правда. Ця назва мені нічого не говорить. А де це?

— В Архіпелазі Енуґу. Норкап — четверта за значенням тамтешня Грань, порівняно цивілізована й густонаселена. Як і всі мої старші брати, я навчався в школі при Енуґському командорстві, а після її закінчення вирішив не повертатися додому — я був сьомим сином у сім’ї, тож на батьківщині мені нічого не світило.

— Ясно. А коли ти почав служити Господареві?

— Досить давно, ще в двадцять років. Тільки не Господареві Веліалу, а Господареві Локі.

— То ти слуга Локі? — У Мірандинім голосі почулося чи то розчарування, чи то зневага. Ларсон збагнув, що відразу впав у її очах. Слуги Веліала, найвпливовішого з Князів Нижнього Світу, з відвертою погордою ставилися до слуг решти Господарів і вважали їх мало не за ницих істот. — Дивно. Господар нічого про це не говорив. При нашій останній зустрічі він сказав, що ти служиш йому.

„При зустрічі?“ — про себе здивувався Ларсон, а вголос сказав:

— Зараз я служу Господареві Веліалу. В жовтні минулого року, коли я потрапив до почту принца та принцеси, Господар Локі тимчасово передав мене в підпорядкування твого Господаря.

— А в загоні більше немає наших людей?

— Безумовно, є, але хто — не знаю. Господар Веліал волів, щоб ми діяли незалежно один від одного.