Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

На Мірандинім обличчі відбився переляк.

— Вибач за недоречну цікавість, мій пане.

— Вибачаю, — поблажливо кивнув Веліал. — Загалом, допитливість корисна риса, надто ж для тих, хто прагне звеличитися. Люди, позбавлені допитливості, приречені до скону залишатися сліпими виконавцями… Та годі вжу воду в ступі товкти. Ти зрозуміла, куди маєш вирушити?

— Так, мій пане.

— З відновленням нашого зв’язку досі немає проґресу?

— На жаль, ні найменшого. Усі ці дні я намагалася докликатися тебе, але марно.

Веліал розчаровано кивнув:

— Боюся, це наслідок того, що ти отримала надто доросле тіло. Добре хоч маєш доступ до джерел сили.

— А може, — припустила Міранда, — хай Ларсон проведе наді мною Чорне Причастя? Втратимо день або півтора, зате тоді відновиться наш прямий зв’язок.

— Ні, це ризиковано. Причастя може стерти імплантований тобі відбиток аури, і тоді ти не знайдеш Сандри. Краще зачекаємо з цим, поки виконаєш своє завдання. А зв’язуватимемось або через Чорних Емісарів, або як зараз — не дуже зручно, зате надійно.

— Ларсон і далі буде моїм зв’язковим?

— По дорозі до Основи, так. А потім побачимо — найпевніше, отримаєш іншого помічника. Ларсонові я ніколи не довіряв — адже він не мій слуга, а Господаря Локі. Єдина його цінність полягала в тому, що він обіймав відповідальну посаду й перебував у почті Інґи та Владислава. А тепер від нього нема користі.

— І що з ним робити?

— За великим рахунком, його слід було б убити, він забагато знає. Проте Локі це точно не сподобається. Зараз у нього мало слуг на Гранях, не те що раніше, і він дуже цінує кожного з них. Доберетеся разом до Основи, а там Ларсон одержить нове завдання. Чи взагалі повернеться під оруду Локі. — Веліал зробив коротку паузу. — На сьогодні все. Тепер зітри з Ларсонової пам’яті нашу розмову — я залишу його розум відкритим для втручання. А тоді вирушайте в дорогу.

Дівчина схопилася на ноги і знову присіла в глибокому реверансі, торкнувшись одним коліном до землі.

— Слухаюся, мій пане!

— Тоді до зустрічі, Мірандо. Щасти тобі.

Ларсон відчув, як чужа воля звільняє його свідомість від своїх залізних обіймів. Однак рухатися він і далі не міг, а прододовжував сидіти, мов бовван. Міранда простягла над його головою обидві руки і без поспіху створила всі належні для стирання пам’яті чари. Наступної миті перед очима Ларсона промайнув сліпучий спалах, і його розум поглинула темрява…

А потім він отямився, подивився на дівчину, що стояла перед ним, і розгублено мовив:

— Здається, Господар Веліал хотів поговорити з тобою, але щось зірвалося.

— Все гаразд, — усміхнулась вона. — Ми вже поговорили. А тепер допоможи мені чимшвидше зібратися. Господар наказав нам вирушати на Основу.

Марк і Беариса давно втратили лік дням. Поспіхом залишаючи замок МакҐреґора, вони прихопили з собою лише Марків наручний годинник, який виявився несправним — вочевидь, механізм було пошкоджено чарами під час сутички на трактовому шляху. Марк намагався полагодити його, але нічого не виходило, і врешті він спересердя пожбурив годинника в річку, про що наступної ж миті пошкодівав — бо це був батьків подарунок на його тринадцятиріччя. Проте лізти у воду не став — сестра відмовила…

Подорожуючи по Гранях, не випадало покладатися на такі природні орієнтири часу, положення сонця вдень або вигляд зоряного неба вночі. За годину Марк з Беатрисою могли бачити дюжину світанків та смеркань, зі спекотного полудня вони потрапляли простісінько в холодну ніч, а вечірні сутінки миттю змінювалися сірою ранковою імлою. Незапаром вони опинились у якомусь суб’єктивному безчасів’ї, де єдиним мірилом подоланого за умовний день шляху було почуття втоми. Вони їхали, поки не падали з ніг, потім спали, поки не набиралися сил для наступного переходу, і знову їхали. За довжиною свого волосся, яке вже порядно натирало йому шию, Марк порахував, що вони подорожують близько трьох місяців. Беатриса не погоджувалася з ним і твердила, що набагато довше.

Попри їхні сподівання, за весь цей час їм не зустрілося жодної населеної Грані, де вони могли б залишити про себе звістку, а повторно надсилати листа Колодязем вважали за недоцільне. По-перше, перебували занадто далеко від рідних місць і на такій великій відстані не могли точно прицілитися . А по-друге, навіть у тому неймовірному випадку, якби їм вдалося правильно зорієнтувати Колодязь, лист надійшов би за призначенням через багато місяців. Це годилося б хіба що для прощального послання — а Марк та Беатриса не хотіли думати про таку можливість, вони й далі вірили в успіх свого задуму. Якийсь час брат із сестрою сподівалися, що з допомогою лев’ячої шкури, яка відчутно посилила вроджену маґію Марка, вони зуміють опанувати техніку міжпросторового зв’язку, але їм, незважаючи на всі зусилля, так і не вдалося докликатися ні до майстра Ільмарсона, ні до інших шкільних учителів, ні до батьків…