Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— А цього разу взяла й не повернулася… Втім, нащо ми сперечаємося. Їдь по сліду, а там побачимо. Тільки будь обережна.

— Я завжди обережна.

Беатриса спрямувала Карину по вервечці слідів викрадачки. Вулкан слухняно затюпав поруч.

При наближенні до лісу кобила стала виказувати ознаки неспокою. Вона раз у раз форкала, легенько хвицала і знай поривалася вкусити жеребця, який був видимо спантеличений її несподіваної аґресивністю й невдовзі визнав за краще відступити.

Беатриса зупинила Карину, нахилилася до її шиї й лагідно потріпала гриву.

— Що з тобою, кицюню? Заспокойся.

У відповідь коняка голосно зафоркала й стала бити передніми ногами землю.

— Здається, — промовив Марк, — її щось стривожило.

— Але що? Я нічого не відчуваю.

— А вона, поза сумнівом, відчуває. Перевертні мають дуже гостре чуття на всіляку нечисть. Схоже, твоя правда, сестричко. Викрадачка їхала сюди. Може, вона й досі тут. Нам слід рухатися тихше.

— Але як це зробити? Якщо Карина вже зараз стурбована, то далі взагалі казитиметься.

— Так, справді. Досвідчені чаклуни вміють заспокоювати своїх котів-перевертнів, але я не знею, як їм вдається.

— Я теж не знаю. — З цими словами Беатриса спішилася. — Гадаю, нам краще їхати на Вулкані.

— А що з Кариною?

— Перетворимо на кішку. В цій іпостасі ми зможемо впоратися з її панікою.

Так вони і вчинили. Сестра перетворила Карину, забралася з нею на жеребця і рушила далі по сліду. Кішка продовжувала хвилюватись, а за якийсь час почала жалісливо нявчати. Беатрисі довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти її. Лише коли вона спересердя оголосила, що залишить вередливу кицьку саму посеред лісу, Карина, мовби зрозумівши ії слова, негайно замовкла.

— Мабуть, так і заспокоюють перевертнів, — зауважив Марк. — Коли вони починають сильно хвилюватися, їх просто лякають чимось жахливішим для них, ніж нечисть. Наприклад, самотністю. І вони миттю забувають про свої попередні страхи.

— Можливо, — погодилася сестра. — Але що нам робити з власним страхом? Мені аж жижки дрижать. І це при тому, що я ще не відчуваю ніякої небезпеки. А що буде, коли відчую?

— Боятимешся менше. Людина так улаштована, що невідоме лякає її дужче за будь-яку конкретну загрозу. Втім, ти завжди можеш повернути назад. Зрештою, тобі є де жити — в моєму тілі.

— Ну ні! Я хочу жити в своєму. І не відступлю, поки маю хоч найменший шанс.

Вони продовжували заглиблюватися в ліс.

Чорна відьма Руслана вже змирилася з тим, що її служба на Гранях добігає кінця. І хоча Господар нічого про це не сказав, якраз навпаки — дав їх зрозуміти, що попереду на неї чекають великі звершення, вона не сумнівалася, що це завдання стане останнім у її земному житті.

Руслана була старою й досвідченою відьмою, вона не прожила б сто сорок років, якби не вміла правильно оцінювати ситуацію. Хтось інший на її місці, не такий досвідчений і менш проникливий, напевно запишався б тим, що його втаємничили в один із найбільших секретів Нижнього Світу; він з нетерпінням чекав би на своє подальше звеличення в ієрархії Темних Братств і мріяв про той день, коли ввійде до кола найвищіх слуг Господаревих. Проте Руслана розуміла: таке знання обіцяє лише одне — близьку смерть.

Утім, це не дуже засмучувало її. Земне життя уже не здавалося їй такою захопливою річчю, як у ті давні часи, коли вона була вродливою пишногогрудою дівою. Руслана довго зберігала молодий та квітучий вигляд, навіть у сторічному віці не мала відбою від чоловіків; але потім, попри всі намагання, її тіло стрімко постаріло, і так само стрімко вона втратила смак до життя. Останні двадцять шість років Руслана провела на цій безіменній Грані, охороняючи вхід до Інфернального Тунелю, який так і не було задіяно для Прориву на Основу. Зрідка ним користувалися чорні чаклуни та відьми, коли прямували в своїх справах на Землю або поверталися назад, проте ставалося це не частіше двох-трьох разів на рік, а решту часу Руслана залишалася сама-одна. Вона відводила душу тим, що тероризувала мешканців кількох найближчих Граней — щоправда, всі її капості були дрібними і не привертали уваги мандрівних борців з нечистою силою, не кажучи вже про інквізиторів, що мали набагато важливіші справи, ніж вистежувати відьму-одиначку.

Отримавши від Господаря завдання і збагнувши, щó воно означає для неї, Руслана навіть відчула полегшення від того, що її понуре життя на Гранях закінчується. А смерть її не лякала — вона вже давно привчила себе ставитися до неї по-філософському, лише як до переходу на інший рівень буття. Слуги Господарів, потрапляючи в Нижній Світ, не втрачали своєї індивідуальності, а декотрі з них, відзначені особливими заслугами, отримували нові тіла, цілковито пристосовані до умов Потойбіччя. Руслана сподівалася, що після успішного виконання цього завдання, найважливішого за всю її кар’єру, вона здобудеться привілею жити у плоті.