Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Поки що все йшло якнайкращим чином. Господар доручив викрасти з Істри дев’ятирічну дівчинку — і не просто викрасти, а забрати з-під носа в цілої сотні інквізиторів. Вона блискуче впоралася з цим завданням, учора ввечері полонянку було доправлено на місце і замкнено в підвалі, а Руслана за ніч довела до пуття всі потрібні закляття, що їх наготувала ще по дорозі до Істри та назад, кілька разів перевірила їх і продублювала на випадок раптового збою. Їй не терпілося чимшвидше закінчити з цією справою, а заразом — з набридлим земним життям, і постати перед Господарем у його леґендарній Твердині…

На ранок, коли над лісом зійшло сонце, Руслана подоїла козу і поснідала черствим коржем, запиваючи його парним молоком. Вона вже збиралась була спуститися до підвалу й нагодувати дівчинку, аж раптом знадвору почулося грізне ревіння кози Марусі. За кілька секунд коза замовкла, а потім якось нерішуче, із підлесливими нотками в голосі, замекала.

Руслана визирнула з хатини й побачила, що з лісу до неї йде чоловік у сірому чернечому вбранні з накинутим на голову каптуром. Певна річ, вона відразу збагнула, що це ніякий не монах і взагалі не людина. Справжньому монахові тут не було чого робити, до того ж коза, звірюка люта й відважна, сповнена ненависті до всього живого, крім себе самої та своєї господині, не стала б так боязко реагувати на будь-яку людину.

Коли „монах“ надійшов до ґанку, Руслана низько схилилася перед ним і мовила:

— Вітаю тебе, посланцю!

— І тобі вітання від нашого Господаря, мудра Руслано, — відповів Чорний Емісар. — Хай буде з тобою його милість.

З певною гіркотою Руслана відзначила, що в минулі часи до її імені неодмінно додавали епітет „чарівна“, а тепер вона стала просто „мудрою“.

— Прошу до моєї хати, посланцю, — сказала вона. — Там присядеш, відпочинеш і розповіси мені про мету свого візиту.

Емісар похитав головою:

— Мені немає часу розсиджуватися, та й тобі також. Час братися до справи.

Серце старої відьми закалатало.

— Слухаюся, посланцю, — знову вклонилася вона. — А ти, либонь, ушануєш мене честю спостерігати за моєю роботою?

— Ні. Господар цілком довіряє тобі і знає, що ти не потребуєш нагляду. Я лише прийшов передати його наказ.

Руслана міцно прикусила язика, лаючи себе за дрімучу дурість. Хто-хто, а вона чудово знала, що Чорні Емісари вкрай нестійкі маґічні конструкти, їм здатні зашкодити будь-які сторонні чари, а надто ж такі могутні, що їх буде застосовано в процесі перевтілення.

— Ну, гаразд, — після короткої паузи мовив Емісар. — Тепер слухай уважно: плани Господаря трохи змінилися. Дівчина не залишиться з тобою, а відразу піде по тунелю на Основу. За день-другий вона повернеться, і лише тоді ви візьметеся за реалізацію початкового плану.

— А якщо по неї прийдуть ще до її повернення?

— Не прийдуть. Переслідувачі будуть тут не раніше, ніж через три дні. Господар усе розрахував. За годину до їхньої появи ти отримаєш попередження, а згодом надійде сиґнал до початку вистави. Постарайся зіграти переконливо, але в жоднім разі не перегравай. Як настане розв’язка, втікай через тунель.

Отже, їй залишилося жити три дні, зрозуміла Руслана. Вона не мала жодного сумніву, що потойбіч тунелю на неї чекатиме смерть.

— Слухаюся, посланцю.

— От і чудово, — задоволено мовив Емісар. — Тепер розкажи, що ти будеш робити з дівчиною. Крок за кроком, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.

Наступні чверть години Руслана детально описувала всю процедуру. Емісар ні разу не поправив її і лише час від часу задоволено кивав.

— Молодця! — похвалив він, коли вона закінчила. — Ти слово в слово запам’ятала інструкції. У тебе така ж феноменальна пам’ять, як і сто років тому. Ти досі розумна, старанна й систематична. Господар переказує, що ти маєш гарний шанс отримати вродливе юне тіло. Тут, на Гранях.

На якусь мить Руслана мало не повірила йому, але потім збагнула, що він бреше — так само, як брехав і сам Господар, обіцяючи їй ще багато років земного життя. Намагаючись приховати сумнів, що був виразно відбився на її обличчі, вона схилилася перед посланцем у глибокому уклоні й покірливо мовила:

— Милість нашого Господаря безмежна.

— А тепер, — сказав Емісар, — до справи. Ти маєш упоратися до заходу сонця.

— Буде зроблено, посланцю, — не розгинаючись, відповіла Руслана.

— Гм… Сподіваюсь, у тебе, крім дівчини, нікого немає?

— Нікого.

— І ніхто не збирається завітати до тебе на гостину?