Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Тунель є, — відповів Веліал. — Він веде до знайомого тобі Нуйона, але ним ти не підеш з міркувань безпеки. Обираючи місце для твого втілення, я виходив з того, що Сандру можуть переховувати або на Основі, або в межах Золотого Кола, або на одній з Маґістральних Граней — тобто там, де через велику кількість населення легко сховатися. Тому я зупинився на Торнінському архіпелазі, що розташований на півдорозі між Імперією та Основою і не надто далеко від Маґістралі. — Тут Господар підняв пальця догори. — Але не на самій Маґістралі. Ти потребував тіла з досить сильними чаклунськими здібностями, щоб міг повною мірою залучити доступні тобі ресурси Нижнього Світу. Звичайна дівчина-відунка для цих цілей не годилася, а зникнення неповнолітніх чаклунів з проміжним даром, не кажучи вже про домінантний, завжди викликає великий переполох. Зараз дітей барона фон Гаршвіца активно шукають по всьому Торнінському архіпелаґу, а якби викрадення сталося поблизу Маґістралі, то пошуки велися б і там. А це нам геть не потрібно. Тому я вирішив не заощаджувати час, наражаючи тебе на зайвий ризик. З цієї ж причини тобі не можна користуватися тутешнім тунелем, бо його вхід знаходиться на густонаселеній Грані Ерендаль, в середмісті Бльомстада — другого за величиною її міста. Та й до Ерендаля звідси тиждень шляху, а отже, ти виграєш щонайбільше днів вісім. Це того не варте.

— Авжеж, мій пане, — погодився Сідх. — Ти мудро все вирішив.

— Коли ти будеш готовий до подорожі?

— Я вже готовий, мій пане. Ти подарував мені міцне та здорове тіло, дякую тобі уклінно. Правда, воно трохи охляло в підземеллі, сьогодні я зможу проїхати лише кілька годин, але вже завтра, після нічного відпочинку, остаточно повернуся до норми.

— От і добре. Йди на поклик персня, і він приведе тебе до Сандри. Сподіваюся, незабаром зв’язок цілком відновиться. А доки цього не сталося, на місці кожної ночівлі відкривай інфернальний канал третього рівня. Тоді я знатиму, де ти перебуваєш, і в разі потреби зможу надіслати до тебе Чорного Емісара.

— А чи не краще взяти з собою МакҐреґора? — запропонував Сідх. — Він може стати у пригоді, коли пошуки Сандри приведуть мене на населену Грань. Скажімо, на ту ж Основу.

— Ні, Віші, це невдала ідея. Він забагато знає, йому не місце на Гранях. Якщо тобі знадобиться помічник, я надішлю іншого, який вважатиме тебе просто дуже юною відьмою. Все ясно?

— Так, мій пане.

— Тоді вирушай, Віші. Щасти тобі.

Сідх не встиг схопитися на ноги, щоб відважити прощальний уклін, як Веліал уже полишив свідомість МакҐреґора. Позбувшись контролю, тіло чорного мага почало було сповзати зі стільця. Сідх хутко підступив до нього, притримав за плече й наклав чари покори. Потім запитав:

— Ти чуєш мене, МакҐреґоре?

— Так, милостива пані.

— Тепер говори правду і лише правду. Ти або твої товариші чинили наругу над моїм тілом?

— Ми поводилися з ним недбало, — слухняно відповів чорний чаклун. — Кинули до підземелля, годували раз на день… Але якщо ти питаєш, чи хтось ґвалтував дівчину, то ні. Її незайманість багато важила для жертвопринесення.

— Раз так, то ти помреш легкою смертю, — промовив Сідх і взяв зі столу ніж із довгим гострим лезом. — Ти добре прислужився нашому Господареві, і він винагородить тебе за це. Але ніхто на Гранях не повинен знати, хто я і звідки.

З цими словами він устромив ножа в серце МакҐреґора. Той з тихим стогоном упав на підлогу, дриґнувся кілька разів і завмер. Сідх ще хвилину зачекав, відтак схилився над ним і перевірив його життєві функції. Переконавшись, що МакҐреґор мертвий, він відчепив від його пояса в’язку ключів і подався нагору збирати свої речі в дорогу.

Коли я прокинулася, Владислава поруч не було. Настінний годинник показував восьму ранку — час, у який ми з чоловіком звикли вставати. Солодко позіхнувши, я перекинулася на бік, знову заплющила очі і ще кілька хвилин лежала нерухомо, краєм вуха дослухаючись до тихого шуму води у ванній — це Владислав приймав душ. Як я вже казала, раніше він був „совою“, але на догоду мені змінив свій ґрафік і тепер прокидався навіть раніше за мене. Хоча зазвичай не біг відразу під душ, а будив мене, і ми з ним, ще пойняті приємною соннотою… ну, щонайменше цілувалися. А коли ранок був вільний, як от сьогодні, то самими лише поцілунками не обмежувалися.

Шум води нарешті припинився, і незабаром з ванної вийшов Владислав, одягнений у довгий халат темно-червоного кольору. Помітивши, що я вже не сплю, він променисто всміхнувся мені.