Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Упродовж останніх п’яти-шести сторіч освоєння нових земель відбувалося за принципом „спершу тракт, потім заселення“, проте завжди знаходилися диваки, які бажали випробувати зворотний метод — спочатку оселитися на дикій Грані, обжити її, а згодом добитися підведення до неї тракту. Іноді їм це вдавалося, а здебільшого — ні. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому місці власне королівство, зазнав невдачі. Він привів сюди близько двох тисяч своїх підданих, організував кілька селищ, почав будувати замок і майже закінчив його, проте не зміг переконати потенційних інвесторів викласти кругленьку суму для проведення і подальшого обслуговування короткої гілки від найближчого трактового шляху. Зрештою він відмовився від свого задуму і разом з підданими повернувся на рідну Грань.

Історію цього замку розповів Сідхові Анґус МакҐреґор, поки вони підіймалися ґвинтовими кам’яними сходами на поверхню. Він був позашлюбним сином праправнука безталанного вельможі і з родинних переказів знав про існування недобудованого замку на ненаселеній Грані. Ставши на шлях служіння Нижньому Світові, він розшукав згаданий у переказах замок й облаштував у ньому свою резиденцію.

Сідх слухав МакҐреґора краєм вуха, а подумки намагався покликати Веліала. Відповіді не було — втім, Господар попереджав, що попервах прямий зв’язок із Потойбіччям буде відсутній, тому Сідх не дуже непокоївся. Його розум та дух мають цілком опанувати нове тіло, а на це може піти кілька днів. Головне, що він контролював чаклунські здібності тіла і мав доступ (правда, ще не повний) до джерел енерґії Нижнього Світу.

Вони вийшли з підземелля й піднялися на третій поверх уцілілої вежі, де розташовувалися житлові приміщення. МакҐреґор провів Сідха до невеликої кімнати, скромне вмеблювання якої складалося зі старої горбатої канапи, розхитаного крісла з продавленим сидінням, двох скринь і перекособоченого трюмо з тріснутим дзеркалом. Посеред приміщення стояли дерев’яні ночви з водою, на трюмо, разом із щіткою для волосся, лежав шматок рожевого мила, а на спинці крісла висів широкий ворсяний рушник.

— Твоє вбрання тут, пані, — промовив чорний чаклун, указавши на одну зі скринь. — Знайдеш собі одіж на всі випадки, від розкішної до простенької, є також два дорожні костюми. Наважуся припустити, що саме вони найбільше згодяться тобі в майбутній мандрівці.

Сідх нічого не відповів і взагалі ніяк не відреагував на його слова. Він стояв перед трюмо і приголомшено дивився в мутне дзеркало на відображення худорлявої дівчинки-підлітка років тринадцяти, щонайбільше чотирнадцяти, зі сплутаним каштановим волоссям і блідим обличчям, на якому зоріли ясно-сірі очі. Попри свій неохайний вигляд, дівчинка була навдивовижу гарна, а якщо її вмити, вдягнути в чисте вбрання і розчесати їй волосся, то вона мала стати справжньою красунею.

Проте Сідха вразила не врода дівчинки, а той факт, що це була саме дівчинка . Ще на початку, оглянувши свої руки, ноги та живіт, він дійшов висновку, що вселився в дуже юне тіло; але навіть уявити не міг, що тіло виявиться аж таким юним!

Рвучко повернувшись до МакҐреґора, Сідх роздратовано спитав:

— Ти що, не міг знайти старшу дівицю?

Зачувши в його голосі гнівні нотки, чорний чаклун гепнувся на коліна.

— Не сердься, милостива пані! Я лише виконував наказ Господаря.

Сідх миттю охолов.

— Отже, це тіло обрав він?

— Не зовсім так, пані, — відповів Сідх, продовжуючи стояти навколішки. — Я одержав наказ роздобути для твого втілення незайману чаклунку, в якої ще не почалися місячні цикли. Я запропонував кандидатуру меншої доньки барона фон Гаршвіца, дев’ятирічної Ребеки. Господар схвалив мій вибір, ми викрали дівчисько, а її сестру Беатрису прихопили за компанію — щоб принести її в жертву під час обряду твого втілення…

— Тобто, — урвав його Сідх, — спершу Господар хотів дати мені ще молодше тіло?

— Атож, пані.

— Але потім передумав?

— Ні, просто змінилися обставини. Незадовго до призначеного втілення сталося нещастя… це цілком моя провина. Я тримав Ребеку тут, — МакҐреґор кивнув на невеликі дверцята, що, вочевидь, вели до суміжної з цією кімнатою спальні, — у чистоті та комфорті, пильнував, щоб вона не завдала собі шкоди, примушував її добре їсти і щодня митися, адже це тіло призначалося тобі, і я не хотів, щоб воно скніло в підземній в’язниці, куди ми кинули її старшу сестру…