Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Ви добре попрацювали, — схвально сказав Сідх. — Господар оцінить це.

Чорні чаклуни низько вклонилися, мало не вдаривши чолом об землю. Ватажок позадкував до жертовника, взяв велику фарфорову чашу, що стояла пруч із випатраним тілом немовляти, і шанобливо підступив до Сідха.

— Чи не зробить милостива пані нам ласку, скуштувавши свіжої крові?

Сідх ствердно кивнув, але брати чашу не поспішав. Він оцінливо дивився на чоловіка і вражався тому, який той здоровенний — нависає над ним, наче скеля. Та й усі його товариші один в один велетні… Лише з деяким запізненням Сідх збагнув, що це не вони великі, а він маленький, і його нові органи зору сприймають світ в інших масштабах, ніж ті, до яких він звик.

„От чорт!“ — невдоволено подумав Сідх. — „Невже так важко було знайти високу жінку?…“

Утім, висловлювати свої претензії вголос він не став, а натомість запитав у ватажка:

— Якщо не помиляюся, ти Анґус МакҐреґор?

— Саме так, моя пані, — знову вклонившись, відповів чоловік.

Сідх узяв з його рук чашу й сказав:

— Твоє здоров’я, Анґусе МакҐреґоре.

Випивши половину свіжої, ще теплої крові, Сідх витер тильним боком долоні губи й повернув чашу МакҐреґорові.

— Випий і ти, вірний слуга. І братів своїх пригости.

Чорний чаклун підніс чашу до вуст, зробив кілька ковтків, потім відкрив вічко свого персня й висипав у решту крові жовтуватий порошок, який з тихим шипінням швидко розчинився. Його підлеглі не бачили цих маніпіляцій, оскільки МакҐреґор стояв до них спиною і затуляв чашу плечима. Нічого не підозрюючи, вони випили по ковтку крові й доземно вклонилися Сідхові в подяку за виказану їм честь.

МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник і привів у дію закляття, що активізувало підсипану в кров отруту. Всі шестеро, мов підкошені, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сідх незворушно спостерігав, як стихають їхні конвульсії, а коли все було закінчено, перевів погляд на МакҐреґора.

— Господар винагородить їх за вірну службу, — стримано сказав він. — Більше ніхто про це не знав?

— Ніхто, пані. Тільки ці шестеро були втаємничені. — МакҐреґор кинув побіжний погляд на нерухомі тіла біля жертовника. — А розповісти нікому не могли. Вирушаючи за тілом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправді, я розповів їм лише перед початком ритуалу. Власне, я міг провести його самостійно, а їх на цей час кудись відіслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.

— Господар вирішив мудро, — безапеляційно мовив Сідх. — Вони брали участь у викраденні тіла, а отже, забагато знали. Їх не можна було залишати на Гранях. Тільки таким видатним слугам, як ти, можна довірити зберігання цієї великої таємниці. Твої мертві брати одержать гідну винагороду в Потойбіччі, а тобі Господар надішле нових братів.

— Хвала Господареві! — шанобливо проказав МакҐреґор.

— На віки вічні, — як годиться, підхопив Сідх. А по короткій паузі запитав: — До речі, хто я?

У МакҐреґорових очах промайнула тривога.

— Не можу знати, пані. Господар не назвав твого імені, лише повідомив, що ти — одна з його найвищих наближених… — Поряд із тривогою, в погляді чорного чаклуна з’явився переляк. — Запевняю тебе, милостива пані, я все зробив правильно. Чітко дотримувався інструкцій Господаря…

— Усе гаразд, — з легкою усмішкою заспокоїв його Сідх. — Я пам’ятаю, хто я така. — Він мало не сказав „такий“, але вчасно схаменувся і вирішив надалі стежити за своїми словами. — Втілення пройшло бездоганно, і тобі це запишеться. А я мала на увазі інше — як звати моє нове тіло?

МакҐреґор не стримався від полегшеного зітхання.

— Беатриса фон Гаршвіц, пані. Дочка барона фон Гаршвіца з Грані Нолан.

— Беатриса, — повторив Сідх. — Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це ім’я… Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?

— Неодмінно знайдеться, пані. Воно у вежі нагорі. Там-таки ти зможеш помитись і причепуритися.

— То ходімо.

Кинувши прощальний погляд на тіла своїх товаришів, чорний чаклун запросив Сідха йти за ним.

Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для відправлення своїх обрядів, був розташований у підземеллі недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався під впливом часу. Таких руїн — своєрідних пам’яток невдалим спробам колонізувати нові території, — на Гранях була сила-силенна. На відміну від жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть суші становив самодостатню цінність, в умовах Граней, де землі було вдосталь, її цінність визначалася передовсім доступністю до трактових шляхів, які зв’язували місцевих мешканців з рештою людства і сприяли розвиткові торгівлі. З цієї причини переважна більшість населених Граней (за винятком найцивілізованіших, буквально обплутаних трактами) не були заселені цілком. Людська діяльність зоререджувалася в радіусі від кількох сотень до двох-трьох тисяч миль від найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районів присутність цивілізації майже не відчувалася.