Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Розплющивши очі, Сідх побачив над собою сіру, подекуди вкриту пліснявою стелю, на якій танцювали багряні відблиски від запалених десь поблизу смолоскипів. Він лежав навзнак на нерівній кам’яній підлозі, розкинувши в боки руки і широко розсунувши ноги. Повітря було вогке й затхле, від чого його вернуло на кашель, а тіло задубіло від холоду, що проймав аж до самих кісток.

З деяким зусиллям Сідх набув сидячого положення, машинально прибрав з обличчя довге пасмо волосся й обвів мутним поглядом просторе напівтемне приміщення. Судячи з вогкості та відсутності вікон, це було якесь підземелля, можливо, дуже глибоке. На тому місці, де він щойно лежав, була накреслена пентаграма, зовні обведена колом; в усіх п’яти її кінцях стояли кам’яні чаші, в яких палало багряне полум’я. Коли в Сідхових очах трохи проясніло, він розгледів віддалік жертовник з випатраним тільцем немовляти; а біля жертовника розпласталися ницьма на підлозі сім постатей у чорних балахонах. Проте вклонялися вони не жертовнику, а пентаграмі — точніше, людині, що сиділа в її центрі…

„Вдалося!“ — промайнула в Сідховому мозку все ще квола, лінива, але радісна думка. — „Я знову на Гранях!“

Вір рвучкого руху голови на його лице знову впало волосся — довге, темне, пряме. Він підвів руку, щоб прибрати їх, і лише тоді помітив, що вона в нього не велика й груба, як було раніше, а маленька, тендітна, з ніжною долонею та тонкими пальчиками.

Сідх опустив очі й побачив на своїх грудях два невеличкі горбики, вкриті зеленою тканиною одягу. Сковзнувши поглядом донизу, вздовж гнучкого стану, він виявив, що вдягнений не в костюм зі штанями, в довгу сукню з пишними спідницями. Його вбрання, загалом розкішне, мало брудний і пошарпаний вигляд: вочевидь, попередня власниця цього тіла провела останні кілька днів не в найкомфортніших умовах.

Сідх закотив спідниці, відкривши своєму поглядові худенькі ніжки в подертих панчохах і черевичках на низьких підборах. Підіткнувши спідниці аж до самої талії, він оголив порослу темним пушком нижню частину живота. Головна ознака, що свідчила про його належність до чоловічої половини роду людського, була геть відсутня; зате мала місце інша ознака — і її незайманий вигляд, разом з худорлявістю ніг, нерозвиненістю тазу й малими грудьми, свідчив про те, що ця ознака належить зовсім юному дівочому тілу.

У прагненні остаточно переконатися в реальності побаченого, Сідх опустив руку й легенько провів пальцем між ногами. Відчуття від цього було дивним, незвичним, але дуже приємним.

„Атож,“ — подумав Сідх, чиї думки врешті набули ясності та чіткості. — „Тепер я жінка.“

Постаті в чорних балахонах і далі лежали долілиць, не наважуючись підвести голови. Сідх повільно звівся на ноги, розправив сукню і зробив кілька обережних кроків, уважно дослуховуючись до свого нового тіла. Воно було сильним, здоровим і, що важливо, мало вроджений чаклунський дар. Щоправда, цей дар був значно слабший за інквізиторський, так званий проміжний, але в поєднанні із Сідховою майстерністю та його необмеженим доступом до енерґетичних ресурсів Нижнього Світу він становив собою грізну силу.

Переконавшись, що тіло підкоряється йому, а чаклунські здібності перебувають під контролем, Сідх відклав з’ясування всіх менш важливих деталей на потім і звернувся до розпластаних на підлозі постатей:

— Встаньте! — Його голос виявився несподівано тонким, мало не писклявим, і пролунав аж надто пронизливо. Вже значно стриманіше Сідх додав: — Встаньте, вірні слуги.

Постаті заворшилися й несміливо підвелися з підлоги. Проте цілком випросталася тільки одна з них, а решта шестеро стояли згорблені, низько схиливши голови й молитовно склавши на грудях руки. Всі вони були чоловіками, від тридцяти до сорока років на вигляд, хоча могли бути й старшими. Інфернальні сили дозволяли істотно вповільнювати процеси старіння, а в окремих випадках — навіть зупиняти їх. Сам Сідх у своєму попередньому земному тілі прожив шістдесят чотири роки і виглядав на свій вік лише тому, що служив у лавах Інквізиції. Впродовж останніх двох десятиліть він мусив удаватися до спеціальних засобів, що робили його зовнішність старішою, ніж насправді, бо звичайні чаклуни інквізиторського рівня, дарма що тривалий час зберігали гарну фізичну форму, загалом жили не набагато довше за простих смертних.

— Вітаємо тебе на Гранях, милостива пані! — урочисто мовив той з чорних чаклунів, що стояв прямо, вочевидь, їхній ватажок. Це був міцної статури шатен з типово кельтськими рисами обличчя; він дивився на Сідха із захватом та благоговінням. — Ми всі до твоїх послуг.