Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Доброго ранку, люба, — привітався зі мною, витираючи рушником волосся. — Як спалося?

— Дякую, добре, — відповіла я, потягнувшись. — А ти чого так підірвався? Не поцілував мене, не приголубив.

— Усі претензії адресуй дядечкові Ференцу. Це він мене розбудив. Сказав, щоб о пів на дев’яту я був у нього в кабінеті, мовляв, є термінова справа.

Дядечком Ференцом ми називали Ференца Кароя, великого інквізитора і реґента Імперії. Його „офіційні“ прізвизька — Залізний Франц і Головний — нам не подобалися, і ми придумали своє, для внутрішнього вжитку. На наш подив, нове прізвисько швидко прижилося серед придворної молоді, а невдовзі вийшло за межі палацу і стало гуляти по всьому місту.

— Він викликав тебе одного?

— Так. — Закінчивши витирати волосся, Владислав недбало жбурнув рушник у крісло. — Я питав, чи треба будити тебе, а він сказав, що ні.

— Може, отримав якусь звістку про Сандру? — припустила я.

У відповідь він лише знизав плечима, підійшов до трюмо із дзеркалом і взяв сушилку для волосся, котра, як і більшість пристроїв на Гранях, приводилася в дію маґією. Тим часом я вискочила з ліжка, швиденько збігала до ванної, а повернувшись, знову шаснула під теплу ковдру і двічі смикнула позолочений шнурок, що висів у головах ліжка, сповіщаючи чергових фрейлін, що вже прокинулася.

Владислав посміхнувся, дивлячись на мене в дзеркало, але промовчав. Він уже давно вичерпав усі свої шпильки з приводу мого ранкового церемоніалу, а повторюватися було не в його звичках. Хтось інший на його місці продовжував би дошкуляти мені заяложеними жартами, щиро вважаючи, що вони залишаються смішними і на десятий, і на двадцятий раз, проте Владислав був не такий. Якось порівнявши мене з Клеопатрою і зазначивши при тому, що вона погано скінчила, він не став розвивату цю тему далі, хоча, гадаю, спокуса була велика. Владилав, звичайно, не досконалий — але, поза сумнівом, близький до досконалості. Він наймиліший, найчуйніший, найдобріший хлопець у світі, і мені казково пощастило, що я зустріла його. Я маю чимало претензій до Метра за його втручання в мою долю, за спроби маніпулювати мною, хай навіть з найкращих спонукань; та водночас я щиро вдячна йому за те, що він знайшов мені такого чудового чоловіка.

І ще, звичайно, я вдячна Метрові за батьків. Питання про те, чи правильно він учинив, забравши мене в людей, рідних мені по крові, досі залишається спірним і неоднозначним, але разом з тим слід визнати, що до вибору моєї прийомної сім’ї Метр поставився надзвичайно відповідально. Я дуже сумувала за татом та мамою і шкодувала, що зараз їх немає зі мною. На відміну від Владових батьків, які мешкали тут-таки в палаці, мої залишилися на Основі, під пильною, хоч і невидимою, охороною Інквізиції. Вони не переїхали до мене через мого меншого брата Анджея, який ще навчався в школі, а після неї збирався в університет — і неодмінно в один із земних, бо він змалку був схиблений на комп’ютерах і мріяв стати програмістом. А на Гранях комп’ютерів немає — з тієї простої причини, що електроніка, з якої складається комп’ютерне „залізо“, тут не працює в принципі. Правда, Владислав та його друг, кадет Джозеф Арно, стверджують, що це не біда, адже закони математичної логіки, на яких ґрунтується кібернетика, залишаються чинними й на Гранях, а всі електронні блоки можна замінити маґічними пристроями. Але поки всі ідеї Владислава про „чарівний комп’ютер“ перебувають у статії теоретичної розробки, до їх практичного втілення ще дуже далеко, тож найближчими роками моєму братові нема чого робити на Гранях. Тому мої батьки вирішили залишитися з Анджеєм на Основі — зрештою, я вже доросла й сама можу про себе подбати, а він ще потребує їхнього догляду та турботи…

Не минуло й півхвилини, відколи я смикнула за шнурок, як двері, що вели до передпокою розчинилися, і в кімнату ввійшли дві шістнадцятирічні дівчини, блондинка та брюнетка, вдягнені в простенькі, але симпатичні сукні, що з однаковим успіхом могли бути як святковим вбранням покоївок, так і домашнім одягом знатних панночок. Согодні в моїх апартаментах чергували Сесиль та Ґрета, безтурботні юні створіння, колишні вихованки придворного пансіону для шляхетних дівиць, а нині мої фрейліни.

Разом з ними до спальні вдерся наш кіт Леопольд. З гучним криком „Приві-і-іт!“, більше схожим на бойвий клич індіанців, ніж на ранкове вітання, він кинувся до Владислава, енерґійно потерся об його ноги, потім заскочив на ліжко й лизнув мене в щоку.